Читати книгу - "По слідах Не забутих книжок, Квін Тесс"

- Ходімо, вибереш собі, що хочеш - сам, - прохрипіла вона, знову шморгнувши.

Ми повернулись назад до входу в квартиру, але звернули в інші двері, які вели до спальні.

Спальня була заставлена з одного боку шафою-купе, на іншому боці був так само на всю стіну стелаж з безліччю книг. Панорамне вікно виходило спочатку на балкон, заставлений різними рослинами.

- Там є опалення, тому їм не холодно, - промовила вона прослідкувавши поглядом за моїм, я посміхнувся, - отже, вибирай, але на цей раз ти повинен будеш повернути мою книгу.

- Домовились, - я підійшов ближче. Веста не відступила.

Обігнув ліжко і став на відстані півкроку, примушуючи її підняти голову вгору й зустрітися поглядом з моїм. 

Вона мовчала, і я мовчав. 

Рука автоматично потяглась до капюшона, скидаючи його з голови дівчини. Довге волосся відразу розпушилося, і я долонею провів по ньому, від чого Веста прикрила очі, а я не міг не посміхнутись. Рука опустилась до плечей, великий палець погладжував через тканину худі її шкіру:

- А якщо я хочу цю книгу, - вона здивовано відкрила очі, - ти тремтиш, - я поклав другу руку на інше плече.

- Температура, - лише промовила вона.

Згадав, що на кріслі було простирадло, я повернувся за ним, залишаючи спантеличену дівчину стояти на місці. Взяв його, та ще гарячий чай, і повернувся до спальні.

Веста мовчки здивовано наглядала, як я поставив чашку на прикроватну тумбочку, як розправив простирадло укутав її в нього всаджуючи дівчину на край ліжка, і як лише потім дав їй чай. 

- В тебе є ліки? Їжа? Давай я принесу, гарячий курячий бульйон тобі допоможе, навіть якщо не хочеться, організму потрібно боротися з хворобою… А може в лікарню? Тобі дуже погано? - тільки зараз я усвідомив, і карав себе за те що не запропонував цього одразу.

- Ні, нічого не потрібно, дякую, - вона посміхнулась і зробила невеликий ковток кави.

- Чого ти взагалі пішла в кавʼярню в такому стані? - запитав я.

- Тому що ти чекав, що я прийду… - прошепотіла дівчина.

- Я чекав на тебе всього одну випиту чашку кави, почекав би ще, - я знизав плечима, хоча розумів, що зійшов би з розуму, якби її не побачив.

- То ти вибереш собі книгу? - посміхнувшись вона проігнорувала мої слова.

Ох, я ж тут типу заради книги.

- Порекомендуєш щось? 

- А тобі сподобалось, що я залишала? - спитала Веста, напевно щоб вирішити, що мені віддати, бо я не збирався повертати книгу, так як і не збирався віддавати її.

- Мені сподобалась ти, - випалив я, розглядаючи полиці, а зрозумівши сенс сказаних мною слів, різко кинув на неї погляд.

Вона посміхалась.

- Третя полиця зверху. Пʼята книга справа, - промовила вона.

Я дістав потрібну книгу, оглянув обкладинку. Це було щось схоже на дарк-роман, хоча я бачив, що полицею нижче стояли світлі корінці любовних романів. 

Знову даєш мені щось нестандартне?

- Я забуду її потім де небудь, - відповів я.

- Разом із собою? - з єхидною посмішкою запитала вона.

- Разом із собою, - видихнув я, розуміючи, що не факт, що зможу дотриматися слова.

Ось, я наче отримав те, за чим прийшов. Телефон вібрував в кишені, віддаючи гарячим аккумулятором мені в стегно. Потрібно йти. А я не хочу. 

- Здається хтось дуже хоче тебе почути, - промовила Веста.

- Ммм, таак, - простогнав розчаровано я.

- Я не затримую тебе, - зітхнула дівчина.

- Ще й як затримуєш, але мені справді вже час, - я вийшов до коридору, Веста пішла слідом, - тобі справді нічого не потрібно?

- Можливо твоє імʼя? - роздумуючи запитала дівчина.

- Колись ти і сама його дізнаєшся, а поки що вибери щось з імен своїх улюблених персонажів, - я відчинив двері, але потім додав, - і більше не пускай в свій дім незнайомців.

- Окрім тебе?

- Окрім мене.

По сходах її будинку я не спускався, а злітав. Щасливий, я відчував себе переможцем, хоча завтра я знову оголошу собі війну. Проте зараз, сідаючи в машину, я був впевнений, що вона дивиться, і буде чекати наступного разу.

Дякувати стафу, ніхто не дізнався де я був, з ким, і що робив. Хоча я все одно отримав невеликий виговор за свавільність, і за те що нікого не попередив про запізнення. Хлопці ж віднеслись з розумінням, врешті решт кожен був в такій ситуації, і дуже багато разів. Ми прогнали декілька пісень, перш ніж до мене підійшов Джин:

- Знаєш, - почав він, - не знаю, що у вас за відносини, але зустрічались би ви по вечорах.

- Що? - здивувався я.

- Та облиш, може ніхто і не помітив твої зміни, але я ж то її бачив, тоді в кавʼярні.

- Хах, ти дуже уважний, - хмикнув я.

- Все серйозно? - запитав Джин.

- Не знаю, - зітхнув я, - взагалі не знаю, що відбувається.

- Ти закохався, ось що відбувається, - він злегка підштовхнув мене, - вона знає про тебе? Тобто хто ти є? Хто ми?

- Ні, здається її не зовсім цікавить, що відбувається у світі.

До нас підійшли Чімін з Чонгуком. 

- Гей, як що до того, щоб зависнути сьогодні в барі? - запитав Чонгук.

Ми тут майже тиждень, і зовсім не відпочивали, вимотуючи себе тренуваннями. 

- Що скажеш хьоне? - звернувся до мене Чімін, - можливо нам дадуть завтра поспати, і ми б випили та трохи розважились?

- Знаю, хлопці, я б і сам не проти десь випити, - я піднявся з підлоги, - до біса, спробую домовитись.

- Ухууууу, чули? Сьогодні відтянемось, - прощебетав Чонгук.

- Здається, до тебе не дійшло, - пробурмотів Юнгі, - він сказав “спробує”, а не вже зробив.

- Та годі тобі, - втрутився Чімін, - коли це наш лідер не досягав чогось, особливо для нас всіх, варто тільки захотіти, так Джун?

- Напевно, - знизав я плечима, - а тепер давайте повернемось до тренування.

Ввечері ми все ж таки, на згоду з декількома менеджерами і під присмотром охорони вибрались до підземного бару, я ледь вмовив компанію, щоб ті не арендували заклад тільки для нас. Який сенс кудись вибиратись, якщо там зовсім не буде людей? З таким успіхом, ми б могли випити й в номері.