Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

— Знаєте що? — сказала вона, а тоді знову чхнула й потягнулась по паперовий рушничок. — Я знаю про це все. Ідіть за мною.

Місис Циммер провела нас за стійку, і ми пішли за нею до маленької кухні, а тоді до комори, у якій зберігалося різне канцелярське приладдя, і аж до дверей, що вели на сходовий майданчик позаду бібліотеки.

— Апчхи! — вигукнула вона. — І удачі. Займіться спортом та почитайте поезію.

Товстун та я пройшли кількома другорядними дорогами, а тоді, неподалік від Дзеркального лісу, знову вийшли на головну. Коли я звернув на стежку, що вела в ліс, я зиркнув через плече, аби упевнитися, що Товстун досі йде за мною і не спробував утекти. Він так і плентався позаду мене й усміхнувся мені у відповідь. Товстун здавався напрочуд байдужим стосовно того, що йшов у той самий ліс і з тим самим хлопцем, який, як усі гадали, глибоко замішаний у зникненні Тома. І він не висловлював жодного страху щодо зустрічі з Іму Йонассоном. Але ж Товстун і не бачив, як зжерли Тома.

Здавалося, що чим далі в ліс ми заглиблювались, тим густішим ставав туман і тим темнішим день.

Товстун йшов дрібними короткими кроками, руки його були виструнчені з боків, долоні розведені трохи в сторони, ніби йому треба було підтримувати рівновагу. Так само як тоді, коли він грав Дінь-Дінь у класній постановці «Пітера Пена». Дорослі глядачі щосили намагалася не сміятися, поки пухкий хлопчик скакав сценою у спідничці та з янгольськими крилами. Але складалося враження, що сам Товстун нічого не помічав, він був повністю занурений у роль і, здавалося, насолоджувався нею.

Ми вийшли на галявину, з якої було видно річку та міст, але рушили далі вгору по багнистому схилу.

— Ти певен, що це тут? — спитав Товстун.

— Ага, — впевнено мовив я. А чому ні? Я вивчив мапу Баллантайна на звороті телефонного довідника, неможливо було, що щось піде не так. Коли ми дісталися вершини пагорба, ми просто мусили йти далі аж до глухого кута, який проходив в кількохстах метрах повз адресу «Дорога Дзеркального лісу, 1». Я кілька разів послизнувся на багнюці, але Товстун тримав рівновагу без проблем.

На вершині пагорба я знайшов стежку, яка, здавалося, вела у правильному напрямку.

Із туманного лісу пролунав глибокий, глухий голос і я аж смикнувся. Гадаю, я, можливо, навіть ухопив Товстуна за руку, але навіть якщо і так, то я негайно його відпустив.

— Це просто сова! — сказав Товстун.

Ми йшли далі, але тепер попереду був Товстун.

— Ти бачив «Лебедине озеро»? — запитав він.

— Це назва якогось озера неподалік? — відказав я, йдучи просто на гілку, під якою він пригнувся.

— Ні, — засміявся Товстун. — Але Лебедине озеро знаходиться у схожому лісі. Озеро, наповнене сльозами. Це балет.

— Танці? Вибач, але мені потрібен сюжет. Знаєш, як у кіно і...

— Ох, але ж у ньому є сюжет.

— Дійсно?

— Молодий мисливець знаходить озеро, на якому бачить лебедя, і якраз коли він збирається вистрелити в нього, лебідь перетворюється на прекрасну дівчину, Одетту.

— Дівчину?

Я побачив, як Товстун знизує плечима.

— Розумієш, при світлі дня Одетта повинна бути лебедем і плавати в озері сліз. Людиною Одетта може бути лише вночі.

— Кепсько, — я майже перечепився через корінь. Я віддаю перевагу хідникам та сходам. — Там є щасливий фінал?

— І так, і ні. Є дві версії. У тій, що відома мені, мисливець закохується в Одетту, і вони борються з усіма, хто хоче їм завадити. Врешті вони одружуються й Одетта може увесь час бути людиною.

— А в іншій версії?

— Тієї я не бачив. Але моя мама каже, що вона сумна.

Я почув, як закричав. Щось упало мені на обличчя. То була не гілка, то було щось живе, щось повзуче. Я ляснув себе, спочатку по щоці, тоді по носу, потім по чолу, але, вочевидь, не міг дістатися до істоти, бо вона все повзала і лазила.

— Стій спокійно, — я почув Товстуна.

Я зробив, як він сказав, і він однією рукою махнув по моєму обличчю, поки я стояв із міцно заплющеними очима. Коли я знову розплющив їх, він тримав переді мною свою простягнуту руку. На його долоні сиділа комаха з червоними очима та прозорими крильцями.

— Фе! — я тремтів. — Що це таке?

— Я не знаю, — мовив Товстун. — Але я бачив таких у ентомологічних книгах моєї мами.

— Енто-що?

— Книги про комах. Вона колекціонує комах. Мертвих, звісно.

— Фу, — повторив я.

— Ні, ні, безліч із них справді прекрасні, знаєш. Як от ця, ти так не вважаєш?

— Ні.

Товстун засміявся. Тепер він, вочевидь, відчував перевагу, бо ж побачив, що насправді я не такий упевнений, як він думав, але якщо реготатиме надто сильно, то я його лясну. Я подумав про те, аби попередити його. Шестиногий мінімонстр видавався цілком щасливим, сидячи на руці Товстуна, поки той розглядав його з усіх боків, а я ж раптом відчув, як щось приземлилось мені у волосся. Я шалено затрусив головою, і з волосся мого випало ще двоє червонооких мінімонстрів.

— Їх тут ще більше! — застогнав я. — Нумо звідси забиратися.

Я не завдав собі клопоту зачекати на нього і просто побіг. Я чув, як Товстун сміється, наздоганяючи мене.

І от раптом ми вже опинилися там, в кінці гравійної дороги, яка переривалась просто посеред лісу. Я швидко пішов далі, у мене було передчуття, що того дня стемніє рано. Вигин дороги поступово розширювався, дерева були не такі густі, а з туману бовваніло щось високе та чорне.

Чорний, кований паркан щонайменше три метри заввишки.

Я підійшов до брами. Завитки в її центрі формували літери П. А. Б., а під