Читати книгу - "Шепіт серця, Ірина Бондарчук"

Софія сиділа у своїй майстерні, дивлячись на малюнок, який вона створила після дивного сну. На папері були зображені вона та Артем, але їхні обличчя виглядали інакше — ніби вони належали до іншої епохи. Її рука, що тримала олівець, тремтіла, а серце калатало. Щось у цьому малюнку змушувало її почуватися так, ніби вона дивиться у дзеркало, яке показує не тільки її, а й те, що було приховане від її очей.

— Що це означає? — прошепотіла вона, намагаючись зрозуміти.

Раптом її увагу привернув блиск у кутку кімнати. Софія підвелася і підійшла до старого дзеркала, яке вона колись привезла з блошиного ринку. Воно завжди стояло тут, служачи більше декором, ніж функціональним предметом. Але сьогодні воно виглядало інакше. Поверхня дзеркала, зазвичай тьмяна, відбивала дивне світло, і Софія відчула, як її серце стискається.

Вона обережно доторкнулася до рамки. Її пальці відчули холод металу, але водночас їй здалося, що дзеркало ніби оживає під її дотиком.

— Що це за відчуття? — прошепотіла вона.

Раптом кімната почала змінюватися. Стіни розчинилися в темряві, і Софія опинилася в просторі, де не було ні часу, ні меж. Перед нею стояло дзеркало, але тепер його поверхня світилася, ніби запрошуючи її подивитися всередину.

Софія зважилася і зробила крок уперед. Коли вона заглянула в дзеркало, її подих перехопило. Вона побачила себе, але не такою, якою була зараз. Відображення показувало її в старовинній сукні, з волоссям, укладеним у химерну зачіску. Поруч стояв Артем, але його вигляд теж був іншим — він був одягнений у костюм, що нагадував моду XIX століття.

— Це ми? — запитала вона, не вірячи своїм очам.

Раптом відображення ожило. Софія побачила, як вона й Артем танцюють у великій залі, залитій світлом свічок. Їхні обличчя світилися щастям, але в очах була якась тінь, ніби вони знали, що це щастя не триватиме довго.

— Що це означає? — прошепотіла вона, але відображення не відповіло.

Натомість сцена змінилася. Тепер вона побачила себе одну, стоячи на краю скелі, а море внизу вирувало, ніби відчувало її біль. Вона виглядала спустошеною, а в її руках була та сама лютня, яку вони знайшли в саду.

— Це наше минуле, — раптом пролунав голос позаду.

Софія обернулася і побачила Артема. Він стояв у тій самій кімнаті, але виглядав так, ніби щойно прокинувся від сну.

— Як ти тут опинився? — запитала вона, її голос тремтів.

— Я не знаю, — відповів він. — Але щось привело мене сюди.

Вони разом подивилися в дзеркало, і тепер відображення показувало іншу сцену. Вони стояли разом, тримаючись за руки, але навколо них був хаос — вогонь, крики, розруха. Софія відчула, як її серце стискається від болю, ніби вона сама переживала це.

— Це правда? — запитала вона, дивлячись на Артема.

— Я думаю, це частина нашої історії, — відповів він, його голос був тихим. — Ми пережили це раніше. І, можливо, це не вперше, коли ми зустрічаємося.

— Але чому? Чому ми завжди втрачаємо одне одного?

Артем подивився їй у вічі, і в його погляді було більше, ніж просто біль.

— Можливо, цього разу ми повинні щось змінити.

Дзеркало почало тьмяніти, і кімната знову наповнилася звуками реального світу. Софія та Артем опинилися в майстерні, але тепер вони відчували, що їхня подорож тільки починається.

— Ми повинні дізнатися більше, — сказала Софія, дивлячись на дзеркало, яке тепер виглядало звичайним.

— І ми це зробимо, — відповів Артем, його голос був сповнений рішучості.