Читати книгу - "Код да Вінчі"

P. S. Find Robert Langdon[22].

На кілька секунд він завмер, втупившись очима у фото. P. S. Find Robert Langdon.

Йому здалося, ніби підлога захиталась у нього під ногами. «Соньєр залишив постскриптум із моїм іменем?» Він не міг навіть уявити чого б це.

— Отже, вам має бути ясно, — сказала Софі, пильно дивлячись на нього, — Фаш наказав, щоб вас притягли сюди серед ночі, бо вас підозрюють у першу чергу.

Принаймні тепер він зрозумів, чому Фаш виглядав таким самовдоволеним, коли Ленґдон висловив припущення, що Соньєру було б легше написати ім’я свого вбивці.

Знайти Роберта Ленґдона.

— Чому Соньєр написав це? — спитав Ленґдон, і його збентеження поступилося місцем гніву. — Навіщо мені було вбивати його?

— Фаш іще має розкрити мотив, але він записав усю свою розмову з вами, сподіваючись, що ви могли про це проговоритися.

Ленґдон відкрив рота, але не зміг вимовити жодного слова.

— У нього є мініатюрний мікрофон, — пояснила Софі, — його під’єднано до передавача в його кишені, який передає сигнал на командний пост.

— Це неможливо, — скипів Ленґдон, — у мене є алібі. Після свого виступу я зразу повернувся до готелю. Можете спитати на рецепції.

— Фаш уже це зробив. Йому повідомили, що ви взяли у портьє ключ від номера десь о пів на одинадцяту. Вбивство відбулося ближче до одинадцятої. За цей час ви цілком могли вийти з готелю непоміченим.

— Це божевілля! У Фаша немає доказів!

Очі Софі розширились, ніби вона хотіла перепитати: «Немає доказів?»

— Мсьє Ленґдон, ваше ім’я написано на підлозі біля тіла Соньєра, і в щоденнику Соньєра сказано, що ви мали побачитися з ним приблизно в той час, коли було скоєно вбивство. У Фаша більше ніж достатньо підстав затримати вас для того, щоб допитати, — вона зітхнула. — Жак Соньєр був дуже помітною і шанованою людиною в Парижі, і про його вбивство говоритимуть завтра в ранкових новинах. На Фаша будуть тиснути, щоб він знайшов убивцю, і він почуватиметься значно краще, якщо підозрюваний буде у в’язниці. Винний ви чи ні, але вас неодмінно затримає поліція, поки вони не з’ясують, що ж сталося насправді.

Ленґдон відчув себе, наче звір у клітці.

— А навіщо ви мені про все це говорите?

— Тому що, мсьє Ленґдон, я певна, що ви не винні, — Софі глянула кудись убік, а потім знову йому у вічі, — а ще й тому, що це частково моя вина, що ви потрапили в біду.

— Не розумію! Це ваша вина, що Соньєр намагався несправедливо звинуватити мене?

— Соньєр не намагався звинувачувати вас. Сталася помилка. Послання на підлозі було призначено мені.

Ленґдону потрібен був час, щоб перетравити це.

— Не розумію?

— То було послання не для поліції. Він писав його для мене. Мабуть, він поспішав і не подумав, як воно все виглядатиме в очах поліції, — Софі зробила паузу. — Цифровий код, який залишив Соньєр, справді не має ніякого сенсу, але Соньєр писав його, бо знав, що слідчі поліції передадуть його дешифрувальникам і послання потрапить до мене, як воно і сталося.

Ленґдон нічого не розумів у цьому нагромадженні подій.

— Але чому ви вирішили, що послання для вас?

— «Вітрувіанська людина», — категорично відповіла вона. — Цей малюнок завжди був моїм улюбленим серед робіт да Вінчі. Ним Соньєр хотів привернути мою увагу.

— Зачекайте. Ви сказали, куратор знав про ваш улюблений мистецький твір?

Вона кивнула.

— Я перепрошую. Про це важко говорити. Жак Соньєр і я… — Софі закашлялась, — ми посварилися десять років тому, — сказала вона й далі говорила пошепки, — ми майже не розмовляли відтоді. Цієї ночі, коли в наш відділ зателефонували, що його вбито, і я побачила світлини його тіла і текст на підлозі, то зрозуміла, що він намагається щось мені передати.

— Завдяки «Вітрувіанській людині?»

— Так. І літерам P. S.

— Постскриптуму?

Вона похитала головою.

— P. S. — то мої ініціали.

— Але ж ваше ім’я — Софі Неве!

Вона опустила очі.

— P. S. було моїм прізвиськом, коли я жила з ним, — вона почервоніла, — це означало Princess Sophie, принцеса Софі. Це, звичайно, дурниця. Але це було багато років тому. Коли я була маленькою дівчинкою.

— Ви були знайомі з ним, коли були маленькою дівчинкою?

— Дуже добре, — відповіла вона, і на її очах з’явились сльози, — Жак Соньєр був моїм дідом.

Розділ 13

Час настав.

Виходячи з чорного «ауді», Сайлас відчував себе сповненим сили, а нічний вітерець розвівав його простору сутану. Грядуть великі зміни.

— Hago la obra de Dios, — прошепотів він, рухаючись до входу в церкву. — Я роблю Божу справу.

Він підняв свій білий, як у фантома, кулак і тричі постукав у двері. Через якусь мить засуви величезної дерев’яної брами почали рухатись, і сестра Сандрін привітала його. То була невеличка жінка зі спокійними очима, і Сайлас знав, що зможе легко здолати її, але він поклявся не застосовувати сили, поки це не стане необхідним. Вона служниця храму, і то не її вина, що братство обрало її церкву схованкою для наріжного каменя. Її не варто карати за гріхи інших.

— Ви американець? — спитала вона, заводячи його до храму. У нішах нефів було тихо, як у могилі, єдиною ознакою життя тут був слабкий запах ладану, який лишився після вечірньої меси.

— Я родом француз, — відповів Сайлас, — прийняв чернецтво в Іспанії, а зараз вчуся в Сполучених Штатах.

Черниця кивнула.

— І ви ніколи не були в Сен-Сюльпіс?

— Я зрозумів, який це страшний гріх.

— Вона краща вдень.

— Не сумніваюсь. Одначе я дуже вдячний вам, що ви надали мені цю можливість вночі.

— За вас просив абат. Напевне, у вас є дуже могутні друзі.

«Ти навіть не уявляєш, які могутні», — подумав Сайлас.

Ідучи за сестрою Сандрін до бічного нефа, він був вражений, наскільки аскетичною виявилася Сен-Сюльпіс. Усередині було порожньо й холодно, оздоблено дуже скромно, що нагадало йому аскетичні собори в Іспанії. Коли він дивився на височенне склепіння з опорами, йому здалося, ніби він стоїть під перевернутим величезним кораблем.

«Добре порівняння», — подумав він. Корабель цього братства скоро перекинеться і піде на дно. Йому хотілося взятися до роботи і хотілося, щоб сестра Сандрін пішла звідти.

— Мені прикро, сестро, що вас розбудили через мене.

— Не страшно. Ви ж ненадовго в Парижі. Звідки ви б хотіли почати огляд?

Сайлас не відводив очей від вівтаря.

— Не треба екскурсії. Я можу все оглянути сам.

— Мені не важко, — відповіла вона.

Сайлас зупинився. Вони дійшли до переднього ряду, і вівтар був лише за п’ятнадцять ярдів. Він обернувся своїм масивним тілом до невеличкої жінки і відчув, як вона відсахнулась, коли зазирнула в його червоні очі.

— Не хочу видаватися