Читати книгу - "Академія трьох стихій , Ольга Іваненко"

Я зітхнула та піднялася на ноги, які вже оніміли від сидіння на колінках.

Щоб розігнати кров, я вирішила зробити пару нехитрих вправ та, покидавши весь інвентар, почала ходити кругами й розмахувати руками.

Годинник на вежі нашого корпусу пробив північ.

Я завмерла. Згадалися всі свої дитячі страхи, та я озирнулася на всі боки. Не розуміючи, чому так довго немає друзів. Може, води не знайшли, чи вони пішли з океану добувати?

Я ще раз оглянулася й помітила дивне ворушіння біля годинника.

Озброївшись шваброю, я повільно пішла до того місця, сподіваючись, що це Райан з Дженні.

Серце в грудях дико калатало, долоні спітніли, а очі нервово бігали по сторонах, вишукуючи об'єкт, який я толком й розглянути не встигла.

- Гей, хто тут? - тихо звернулася я, в надії, що це витівки Райана.

У думках я вже уявила, як відлупцюю по спині цього жартівника, якщо це його рук справа.

Я завмерла. Здавалося, на площі нікого, крім мене не було, тому, я вирішила повернутися до робочого місця й там дочекатися друзів.

Коли вже я підійшла до пінного майданчика, вдалені знову щось завошушилося.

Розлютившись на ситуацію та свій страх. Я знову вирушила на пошуки того, хто мене дражнив.

- Райан, якщо це ти, готуйся до болісної смерті! - прокричала я й побігла до башти з годинником.

І знову там нікого не виявилося.

- Та, що ж таке? - завила я. - Досить жартувати! Виходь, боягузе!

Кричала я на всі боки, не знаючи, де може виявитися той, хто щойно пробіг в цьому напрямку й розтанув у повітрі.

- Ти чув, що я кажу? Виходь! Поговорити треба!

Боялася я в цей момент дуже сильно. Але мені хотілося швидше дізнатися, що тут відбувається.

Несподівано щось з'явилося з-за кущів, недалеко від мене.

Я розвернулася й різко замахнулася своєю шваброю.

Варто було мені все розглянути, як швабра опустилася на підлогу, а мені довелося вести себе м'якше й пристойніше.

Переді мною стояв хлопчик Років п'яти, або шести.

В нього було довге темне волоссям, а вдягнений він був у білий светр та зелені  джинси.

Він злякано дивився на мене. Ще б. Ганялася за ним зі шваброю. І все через вигадку декана, якій пора на пенсію

- Гей, малюче, давай знайомитися? - я присіла, щоб бути з ним однаковою на зріст. - Я Есмі, а ти?

Хлопчик мовчки дивився на мене, потираючи заплакані очі кулачками. Відповідати він мені не поспішав. Мабуть, сильно я його злякала.

- Не бійся, я не заподію тобі шкоди, - я намагалася говорити м'якше. - Давай, я кину подалі цю швабру, а ти скажеш, як тебе звати.

Хлопчик перестав терти очі й втупився на мене.

Вирішивши, що так він дав мені згоду на примирення, я нагнулася за шваброю, й відкинула її подалі.

- Я виконала частину свого договору, тепер ти, - я посміхнулася хлопчикові та зробила крок вперед. - Може, тебе звуть великий та хоробрий чоловічок?

Я усміхнулася і з цікавістю стала спостерігати за реакцією хлопчика.

Він відкрив рота, задумався й, можливо б і сказав щось, але пролунав крик Райана. Після чого хлопчисько ображено глянув на мене та втік.

- Ну що ти за людина така? - піднявши швабру, я пішла до друзів. - Ти чого своїми криками дитину налякав?

- Яку дитину? - здивувався друг та подивився в сторону, звідки я прибігла. - Я думав, ти там присіла черевики поправити, або ще що. Там, крім тебе, нікого не було.

     - Та він за кущами стояв, - вказала я на те місце, дивуючись, що хлопець нічого не бачив. - Ось, Дженні, напевно помітила хлопчика. Так?

Я подивилася з надією на знайому, але та опустила погляд й похитала головою.

- Ось, тільки, не кажіть, що мені це все привиділося, - невдоволено фиркнула я.

Друзі були втомленими, тому не стали сперечатися.

Утрьох ми, як змогли, позбулися піни й, залишивши інвентар на місці, вирушили по домівках.

Прийнявши душ, я вилізла на вікно, біля мого ліжка й почала вдивлятися в нічну вулицю. Десь там бігає маленький хлопчик. Можливо, він загубився та чекає на допомогу. А, може, давно втік до себе.

- Лягай спати, - пробурчала Дженні. – Хай, завтра лише один урок, але це не привід сидіти на вікні та заважати іншим.

- Чим я тобі заважаю? - я була обурена такими словами сусідки по кімнаті. - Я сиджу мовчки. Тебе не чіпаю.

- Есмі, ти бурмочеш щось без зупинки, - поскаржилася Дженні. - Й цим заважаєш заснути.

- Бурмочу? - здивувалася я й втупилася у вікно.

Тільки зараз я зрозуміла, що і справді шепотіла якісь незрозумілі слова, коли дивилася вдалину.

Стало дуже страшно. Як я могла не звернути уваги, що розмовляю незрозуміло про що?

Спустившись на ліжко, я щільно закуталася та втупилася на Дженні.

- Пробач, якось непомітно вийшло, - більше я не знала, що сказати в своє виправдання.

- Нічого, все гаразд, - позіхнула вона. - Давай вже спати. Завтра нам в корпус Емемазу йти. Кажуть, там дуже красиво.

- Обов'язково зробимо селфі, - я постаралася посміхнутися.

І після своїх слів сховалася ковдрою з головою. Було дуже багато питань. Все не вірилося, що друзі не помітили хлопчика з-за кущів. Не такі вже вони високі, щоб не побачити дитину.

Ще й розповідь професорки Слоу.

Начебто й жарт, але вже ставало страшно.

З цими думками я поринула в сон.

!! Вітаю! Сподобалась глава? Самий час підписатися на автора на поставити вподобайку!!!