Читати книгу - ""Я — донька ворога", Love"

— Ти впевнена? — запитав я, стоячи на порозі її квартири.
— Якщо ми хочемо знати правду — треба йти, — відповіла Софія.
— Це не просто “піти”. Це — подивитися в очі тому, через кого я виріс без батька.

Мовчання. Її пальці міцно стиснули мою руку.
— Я з тобою.

---

Дім батька Софії здавався ще похмурішим, ніж я уявляв.
Коли двері відчинились, я побачив його.

Артем Соколов.
Людина, ім’я якої було прокляттям у нашій родині.
І тепер — він стоїть переді мною. Старший, змучений… але живий.

— Заходьте, — сказав тихо.

Ми сіли навпроти одне одного.
Мовчання тягнулося вічність. Потім я заговорив:

— Мені не потрібні вибачення. Мені потрібна правда.

Соколов глянув мені прямо в очі.
— Добре. Але за неї доведеться платити. Не грошима — довірою.

— У вас її нема, — кинув я.

— Я знаю. Але все ж почну.
Твого батька убили не я. Але я був у той день там. Я мав його зустріти, попередити. Але запізнився.
Його застрелили ті, хто вважав його зрадником.
І я мовчав, бо знав: якщо скажу — нас із Софією не стане.

Я слухав, стискаючи зуби.

— Імена?

— Дам. У мене є записи, листи. Свідок, який досі живий.
Але ти маєш пообіцяти: ти не візьмешся за самосуд.
Твій батько не хотів, щоб ти йшов дорогою крові.

Я мовчав. Дихав важко. Відчував, як кипить у грудях.
Але потім — поглянув на Софію.

Вона сиділа поруч. Тиха. Сильна. Моє майбутнє.

— Добре. Я слухаю.

---

Ми сиділи ще довго. Слухали, запам’ятовували.
Але всередині вже щось змінилося.

> Мій ворог мав обличчя людини. А не монстра.
І, можливо, через це я вперше зумів дихати вільно.

---