Читати книгу - "1. Таємниця зниклої Галі, Yana Letta"

Після нічного візиту невідомого злочинця слідопити зрозуміли, що справу треба пришвидшити. Вони домовилися, що наступний крок – роздобути ласощі для бабусь і дізнатися правду.

– Отже, нам потрібні шоколадний торт для Варвари і гарячі пиріжки з сиром для Галі, – чітко сформулювала Соломія, розгортаючи свій блокнот.

– Де ми це візьмемо? – зітхнув Тимко.

– У магазині, звісно, – сказав Максим. – Якщо там немає, будемо придумувати план "Б".

Магазин у селі Шпилі був місцем не тільки для покупок, а й для обміну найсвіжішими плітками. Кожен, хто заходив, знав, що його можуть обговорювати вже за п’ять хвилин після виходу.

Діти направилися до магазину з надією знайти потрібні продукти і не привернути зайвої уваги.

Як тільки слідопити зайшли всередину, на них одразу впали кілька поглядів. Біля прилавка стояли дві жінки, які щось жваво обговорювали, і тітка Ганна – продавчиня, яка вміла знати про людей більше, ніж вони самі.

– А! Це ви, розшукувачі корови! – усміхнулася вона.

– Просто слідопити, – серйозно поправив Максим.

– Ну-ну. Чого треба?

– Нам би… – почав Тимко, – торт і пиріжки з сиром.

Тітка Ганна поставила руки в боки.

– Хм. Торт є, але не шоколадний. Тільки бісквітний з кремом.

– А пиріжки? – запитала Соломія.

– З повидлом є. З сиром треба чекати, поки печуть.

Діти перезирнулися.

– Може, бабуся не помітить різниці? – обережно припустив Іван.

– Бабуся Варвара помітить різницю навіть між двома однаковими яблуками, – похмуро відповів Максим.

– А сирні пиріжки коли будуть готові? – поцікавилася Соломія.

– До обіду.

Це означало, що операцію з бабусями доведеться відкласти ще на кілька годин.

Поки діти думали, у магазин зайшов чоловік – високий, у темному піджаку. Це був пасічник Степан.

Він кивнув тітці Ганні і мовчки простягнув їй записку.

Продавчиня пробіглася очима по списку, пішла в підсобку, а потім повернулася, несучи кілька мотків мотузки.

Максим штовхнув ліктем Соломію.

– Ти це бачиш?

– Він купує мотузку…

– Для чого пасічнику мотузка? – пошепки запитав Тимко.

– А що, якщо він... зв’язував корову?! – злякано прошепотів Іван.

Степан спокійно розрахувався, узяв мотузки, кивнув і вийшов, навіть не глянувши в їхній бік.

Діти перезирнулися.

– Нам треба дізнатися, для чого йому мотузка, – сказав Максим.

– Але як? – запитала Соломія.

– Хтось має простежити за ним.

Усі одночасно глянули на Івана.

– Чого я?!

– Бо ти найменш помітний.

– Але…

– Ніяких "але"! Біжи!

Іван нервово поправив окуляри і, намагаючись бути непомітним, вийшов слідом за Степаном.

Тим часом тітка Ганна звернулася до дітей:

– А що це ви так зацікавилися нашим пасічником?

Максим зобразив найбільш невимушену усмішку, на яку був здатен.

– Та просто… цікаво.

Продавчиня хитро примружилася.

– Багато кому він зараз цікавий. Кажуть, він вчора пізно ввечері десь ходив.

Соломія підстрибнула на місці.

– КУДИ?

– А от того не знаю. Але повернувся вже далеко за північ.

Максим швидко записав це в блокнот.

– Добре, дякуємо!

Діти забрали торт і вибігли з магазину.

– Якщо Степан був уночі не вдома, – сказала Соломія, – то він міг повернутися на місце злочину.

– Чи він просто гуляв… – засумнівався Тимко.

– Та кому треба гуляти вночі?!

У цей момент з-за рогу виглянув Іван, весь червоний від бігу.

– Я дізнався, куди він пішов!

– Куди?

– ДО СТАВКА!

Настала тиша.

– Тобто він знову ходив туди…

– Нам треба вирушати негайно.

– Але пиріжки ще не готові!

– Добре, робимо так, – сказав Максим. – Чекаємо пиріжків, не втрачаємо бабусь, а потім усі разом ідемо до ставка.

– А якщо він щось там ховає? – запитав Іван.

– Тоді ми знайдемо це першими, – впевнено сказав Максим.

Бублик, який весь цей час сидів біля магазину і тихо спостерігав за ними, лише посміхнувся у свої котячі вуса.

Він знав, що діти наближаються до відповіді.

І залишалося зовсім трохи, щоб правда випливла назовні…