Читати книгу - "Кохання на зйомній кухні, Настя Левченко"

Максим не сказав нічого. Лише сів поруч. І цього було достатньо.

— Вона приходила, — сказала Віра. — Твоя Катя. Вона дуже гарна. І дуже твоя.

Максим на мить задумався, а потім подивився прямо на неї:

— Катя — це минуле. Ми були разом, але… я не хочу повертатися туди.
Я не знаю, ким ми з тобою станемо, Віро. Але я точно знаю, ким ми вже не є. Ми не двоє чужих людей. І я не хочу, щоб ти боялася чи соромилася себе поряд зі мною.

— А якщо я часом залишатиму чашки у ванній?

— Тоді я просто принесу ще одну поличку. Для ванної. Спеціально для тебе.

Вона засміялася крізь сльози. І зрозуміла, що цей чоловік — з усім його перфекціонізмом, педантичністю, ранковими кавовими церемоніями — став для неї кимось дуже важливим. Неідеальним, але справжнім.

У блозі того вечора з’явився новий допис. Вперше — без гумору, без сарказму. Просто як є.

«Колишні завжди мають тінь. Вони або переслідують, або нагадують. Але справжня конкуренція — це не з кимось. Це з тією собою, яка не вірила, що може бути важливою. І коли ти дивишся на людину поруч — і бачиш, що він бачить тебе — ти вже виграла.

А чашки… Чашки можуть стояти де завгодно. Головне — щоб хтось був поруч, хто не боїться їх переставити.»

Коментарі посипалися, як весняний дощ:

«Це так щиро, що аж серце щемить»
«Ви змінили тон — і я змінилася разом з вами»
«Знайшла себе в кожному слові»
«А можна і мого перфекціоніста відправити до вас на курс із какао і поличок?»

Кіт Олександр Степанович у цей момент сидів на шафі і спостерігав за всім згори, мов старий філософ.
Він, здається, все давно зрозумів. Люди — складні. Але якщо вони навчилися не боятися своїх слабких місць і вчасно давати одне одному какао — у них є шанс.

А тим часом у квартирі ставало трохи тепліше. І тиша вже не лякала. Вона була спокійною. Домашньою.