Читати книгу - "Крабат"

— А війна? — поцікавився Тонда.

— Війна?! — здивовано перепитав лейтенант. — Війна — це найкраще, що може собі солдат побажати. А якщо ти не боягуз і тобі ще й фортунить трохи, то слава й трофеї не забаряться. Заробиш ордена, дослужишся до капрала, а може, й до вахмістра…

— А декотрі, — підхопив капрал, — а декотрі під час війни в офіцери, а то і в генерали вискакують! Побий мене грім, якщо кажу неправду!

— Нема чого тут довго розпатякувати! — втрутився лейтенант. — Бачу, ви хлопці браві, гайда до нас у полк! Беру вас рекрутами. Ну що, по руках?

— По руках! — Тонда потис простягнену лейтенантом руку. Міхал, Мертен і решта зробили те саме.

Лейтенант засяяв од радості. Капрал, хоч і непевно тримався на ногах, додибав до хлопців, щоби заглянути їм у роти.

— Треба, чорт забирай, подивитися, чи міцно сидять у вас зуби! Для солдата вони дуже багато значать, надто передні! Інакше солдат під час бою не обкусить патрона й не вистрілить у ворога його світлості курфюрста, як того вимагає військова присяга.

У всіх мірошниченків зуби були здорові, тільки Андрушеві не сподобалися капралові. Він натиснув великим пальцем на його передні зуби. Хрусь! — два зуби зламалися.

— Дідько тебе взяв би! Який зухвалець! Зуби гнилі, як у старої баби, а преться в солдати! Геть із моїх очей, бо не ручаюсь за себе!

Андруш залишався спокійний.

— З вашого дозволу, поверніть мої зуби, — люб'язно сказав він.

— Ха-ха! — напустився капрал. — Може, застромиш їх у свій капелюх?

— У капелюх? — перепитав Андруш, ніби не розчув. — Ні, тільки не в капелюх!

Він узяв у капрала свої зуби й поставив їх на місце.

— Тепер вони сидять іще міцніше. Може, пан капрал хочуть переконатися?

Мірошниченки посміхалися, а капрал наливався люттю. Лейтенант, що вже рахував гроші за кожну голову, не дуже квапився відмовитись від Андруша, а тому звелів:

— Ану перевір!

Капрал знехотя почав виконувати наказ. Диво! Хоч як намагався він вирвати зуби, але не зміг їх навіть зрушити. Тоді він спробував виламати їх за допомоги свого мундштука.

— Якась нечиста сила! — видихнув засапаний капрал. — Що ж іще? Та не мені вирішувати, чи бути цьому конопатому солдатом. За вами, пане лейтенанте, останнє слово!

Лейтенант почухався за вухом. Хоча був він під хмелем, йому це також здалося дивним.

— Залишмо все до ранку. Перед відходом обстежимо хлопця ще раз. А зараз усім спати!

— Будь ласка! — відгукнувся Тонда. — Для вас, ваша милість, постелено ліжко Майстра, пана капрала чекає постіль у світлиці. А от де покласти панів єфрейторів та барабанника?

— Не сушіть собі голову ними! Їм достатньо буде й сіновалу.

Наступного дня вранці лейтенант прокинувся за будинком у ящику з буряками; капрал очунявся в кориті коло свиней. Обоє лаялися і проклинали все на світі. Мірошниченки — всі дванадцять — вдавали, що дуже здивовані. Як могло таке статися? Уночі вони самі вкладали панів, наче дітей, у ліжка. Як же вони опинилися тут? Може, якісь сноходи? Чи не пиво їх погнало надвір? Щастя, що не набили собі синяків і ґуль! Недаремно кажуть, що в дітей, дурнів і п'яниць найкращий янгол-охоронець.

— Стуліть пельку! — гримнув капрал. — Згиньте з очей та готуйтесь до походу! А ти, конопатий, покажи свої зуби!

Андрушеві зуби витримали випробування. Лейтенант переконався, що хлопець придатний до служби.

Поснідавши, вербувальники вирушили з рекрутами в дорогу. Вони марширували в бік Каменця, до місця відбору рекрутів. Попереду крокували лейтенант із барабанником, позаду — мірошниченки за ранжиром, за ними — два єфрейтори. Замикав колону капрал.

Мірошниченки були в доброму гуморі, чого не скажеш про їхніх супровідників. Що довше вони марширували, то дедалі блідішими й кислішими ставали їхні обличчя, дедалі частіше вони один по одному зникали в кущах. Крабат, що крокував в останньому ряду зі Сташком, почув, як один з єфрейторів сказав:

— О Боже, мені так погано, ніби я з'їв десять фунтів клейстеру!

Крабат весело підморгнув до Сташка й подумав: «Таке буває, коли тирса здається вермішеллю, а махорка кропом!»

Опівдні лейтенант дозволив трохи перепочити на галявині в березовому гаю.

— До Каменця чверть милі. Кому треба в кущі, не гайтеся. Це — остання нагода. Капрале!

— Слухаю, ваша милість!

— Перевірте, чи акуратно склали хлопці свої речі. Пильнуйте, щоби вони не псували шерег і відбивали крок, коли маршуватимемо містом! Під барабанний дріб, звісно!

Після короткого перепочинку колона рушила маршем далі, але вже під барабанний дріб і… під звук сурми.

Сурми?

Андруш склав праву долоню рупором, притулив до рота і, надимаючи повні щоки, почав грати марш шведських гренадерів. Він грав так піднесено, що, звичайно, переміг би найкращих сурмачів світу, якби йому довелося з ними змагатись.

Мірошниченки враз збадьорилися і стали йому підігравати. Тонда, Сташко і Крабат дули в тромбони, Міхал, Мертен і Ганцо — в ріжки, решта поділила між собою більші й менші труби, а Юро грав у бомбардон. Треба сказати, що вони всі, як і Андруш, лише дмухали в складені рупором долоні, а всім здавалося, що грає шведський королівський військовий оркестр.

— Припиніть! — хотів крикнути лейтенант.

— Припиніть! Припиніть, негідники! — силкувався гаркнути капрал.

Але жоден із них не вимовив і слова. Не скористалися вони й з кийків, хоча дуже цього хотіли, бо кожен залишався на своєму місці — один попереду, другий позаду — і марширував разом з усіма. Ні прокльони, ні молитви не допомогли їм спинити музикантів.

Під барабанний дріб і звуки труб колона ввійшла до Каменця на втіху перехожим міщанам. До неї приставали дітлахи і з вигуками «Ур-ра!» марширували слідом. Вікна будинків розчинялися, дівчата махали хусточками, посилали повітряні поцілунки.

Не стишуючи своєї гучної гри, Тонда з товаришами й ескортом кілька разів обійшли міський майдан і вишикувалася перед ратушею. Відразу глядачі вкрили весь майдан. Не забарився й переполошений звуками ненависного шведського маршу командир дрезденського піхотного полку пан Кристіан Фюрхтегот Едлер фон Ляндчаден-Пумпеншторф. Підстаркуватий, розтовстілий за довгі роки служби полковник придибав в оточенні трьох штабних офіцерів і ватаги ад'ютантів. Украй обурений безглуздим спектаклем, що розігрувався на його очах, він роззявив був рота, щоби вилити свою лють найдобірнішою лайкою, але слова застряли в горлі.

Андруш із товаришами, помітивши пана полковника, перейшли на врочистий марш шведської кавалерії. Старого служаку-піхотинця допекло до живого. А оскільки під мелодію кавалерійського