Читати книгу - "Танок з драконами"

— Таки-так. — Магістрат затулив рота рукою і потужно відригнув. — А ви гадаєте, король Станіс вам її віддасть? Мені казали, він кохається у законі та правосуді. Ваш брат носить біле корзно, і за всіма законами Вестеросу ви є законним спадкоємцем.

— Станіс може б і віддав мені Кастерлі-на-Скелі, — мовив Тиріон, — якби не така дрібничка, як убивство короля та родичів. За ті мої вибрики він мене вкоротить на голову, а я вже й зараз на зріст невеличкий. Але з якого дива ви вирішили, що мені кортить приєднатися до князя Станіса?

— Навіщо ж іще вам їхати на Стіну?

— Станіс на Стіні? — Тиріон почухав рубець носа. — Якого з семи клятих дідьків у семи пеклах Станіс робить на Стіні?

— Гадаю, тремтить з холоду. А у Дорні — воно тепліше. Може б йому варто було поїхати туди?

Тиріон почав підозрювати, що одна веснянкувата праля тямить трохи більше посполитою мовою, ніж прикидається.

— Так сталося, що у Дорні перебуває моя небога Мирцела. А я вже був зібрався коронувати її на королеву.

Іліріо посміхнувся; стольник тим часом накладав їм обом повні миски черешень з солодкими вершками.

— Що такого заподіяла вам бідна дитина? Чому ви бажаєте їй смерті?

— Навіть убивці родичів не обов’язково пускати під ніж геть усю рідню, — ображено буркнув Тиріон. — Я сказав, що хочу її коронувати, а не вбити.

Товстий сировар закинув до рота ложку черешень.

— У Волантисі ходить монета з короною на одному боці та черепом на іншому. Боків два, а монета — одна й та сама. Коронувати Мирцелу означає її вбити. Дорн може повстати за неї, але сил самого Дорну недостатньо. Якщо ви такі розумні, як твердить наш спільний друг, то мали б самі розуміти.

Тиріон роздивлявся товстуна з новими почуттями. «А він має рацію і щодо одного, і щодо іншого. По-перше, коронувати її означає вбити. По-друге, я справді це розумів.»

— Що поробиш — мені лишилися тільки порожні, але зухвалі вихватки. Принаймні ця змусить сестру поплакати гіркими слізьми.

Магістрат витер солодкі вершки з рота тилом пухкої долоні.

— Шлях до Кастерлі-на-Скелі, мій малий друже, не пролягає через Дорн. І через Стіну він теж не пролягає. Але такий шлях існує, запевняю вас.

— Я засуджений зрадник, убивця короля і рідні.

Балачки про якісь там шляхи його дратували. «Чи не думає він гратися зі мною в ігри?»

— Що присудив один король, інший може і відсудити. У Пентосі, друже, ми маємо собі князя. Він головує на танцях, бенкетах та веселощах, катається містом у ношах з золота і слонової кістки. Аж троє надвірних слуг виступають поперед нього з золотими терезами торгівлі, залізним мечем війни і срібним батогом правосуду. Першого дня кожного нового року він має за обов’язок порушити цноту діви поля і діви моря. — Іліріо нахилився уперед, поставив лікті на стіл. — Але щойно стається недорід чи поразка у війні, ми врізаємо йому горлянку, щоб піддобритися до богів, і обираємо нового князя серед сорока сімейств міста.

— Нагадайте мені ніколи не пнутися у князі пентоські.

— Невже у вашому Семицарстві справи робляться якось інакше? На Вестеросі немає миру, немає правого суду, немає віри… а скоро й харчів не буде. Коли люди голодують і усього бояться, то шукають собі спасителя.

— Та хай шукають, але якщо не знайдуть нікого ліпшого за Станіса…

— Ні, не Станіса. І не Мирцелу. — Жовта посмішка поширшала. — Зовсім іншого. Сильнішого за Томена, добрішого за Станіса і з кращими правами на престол, ніж дівчинка Мирцела. Прийди, спасителю, з-за моря і полікуй рани Вестеросу, що кров’ю спливають.

— Гарненько брешете. — Вочевидь, Тиріон здивований не був. — Але брехню вітер носить. Хто ж цей клятий спаситель?

— Дракон. — Сирний король побачив його обличчя і зареготав. — Дракон із трьома головами.

Даянерис

Вона чула, як мрець іде вгору сходами. Неквапна, розкотиста луна кроків летіла поперед нього, метлялася між лілових стовпів її палати. Даянерис Таргарієн чекала на лаві чорного дерева, яку зробила своїм престолом. Очі ще не пролупилися віді сну, срібно-золоте волосся було скуйовджене.

— Вашій милості, — мовив пан Барістан Селмі, регіментар її Королевогвардії, — не обов’язково на це дивитися.

— Він загинув за мене.

Дані притиснула до грудей свою левову шкуру. Під нею вона мала на собі лише просту лляну сорочку трохи вище колін. Коли Місандея її збудила, їй снився будинок з червоними дверима. Вдягатися часу не було.

— Халісі, — прошепотіла Іррі, — не треба торкатися мертвого. Дотик до мертвого несе біду.

— Якщо не вбив його сам. — Джихікі була дебеліша за Іррі, мала широкі стегна і важкі груди. — Кожен знає.

— Кожен знає, — погодилася Іррі.

Дотракійці чудово зналися на конях, але в усьому іншому зазвичай виявляли неймовірне невігластво. «Та й що з них узяти — дівчатка, ще молоді зовсім.» Служниці були одного віку з Дані, виглядали дорослими жінками зі своїми чорними гривами, мідною шкірою та мигдалевими очима, і все ж лишалися юними дівчатами. Їх подарували Дані на весілля з халом Дрого, і він же привіз їй ту шкуру, що була на ній зараз — шкуру зі спини та голови хракара, білого лева Дотракійського моря. Для неї шкура була завелика і трохи тхнула пліснявою, зате дарувала відчуття, що її сонце-та-зорі досі з нею.

Першим нагорі сходів з’явився зі смолоскипом у руці Сірий Хробак. Його спижевий шоломець був увінчаний трьома шпичками. Позаду йшли четверо Неблазних, несучи на плечах мертву людину. Їхні шоломці мали по одній шпичці, а обличчя застигли так нерухомо, неначе їх самих вилили зі спижу. Труп поклали до її ніг; пан Барістан відкинув заплямований кров’ю покрів. Сірий Хробак нахилив смолоскипа, щоб Дані краще бачила.

Обличчя мерця було гладеньке, без жодної волосини. Щоки хтось розчахнув гострим залізом від вуха до вуха. Мрець був високий, синьоокий, на вроду показний. «Дитина Лису чи Старого Волантису, викрадена з якогось корабля зажерливими корсарами і продана у рабство до червоного Астапору.» Очі його були розплющені, але сочилися кривавими слізьми не вони, а рани. Ран же на тілі було стільки, що й не полічиш.

— Ваша милосте, — мовив пан Барістан, — на цеглинах провулку, де його знайшли, було змальовано гарпію…

— …і змальовано кров’ю.