Читати книгу - "Пісок і вино, MissStory"

Аміра вийшла з дому вранці. Її кроки були тихі, але кожен із них — мов удар серця. Вона йшла знайомими вуличками, які здавались інакшими — затиснутими страхом і нетерпінням. Думки про Дієго крутились у голові, мов вітер у пустелі. Де він? Чи в безпеці? Чи пам’ятає… її?

Зненацька до неї підійшов хлопчик із ринку, той самий, що колись продав їй інжир.

— Пані… це для вас, — шепнув і передав маленький сувій. — Сказав, щоб ви були обережні.

Усередині — коротко, як постріл:

“Старе сховище. Не приходь, якщо не віриш.”

Серце Аміри підскочило. Вона не вагаючись рушила — сама, без роздумів. У тіні крислатих дерев, між покинутими будівлями, вона побачила його.

Дієго стояв біля розбитої стіни, трохи прихований, трохи зухвалий. Але у погляді — ніби той самий біль, що був у його очах тоді, в камері. Він живий. І вільний.

— Ти… — прошепотіла вона. Але слова застрягли.

— Не треба говорити. Я бачу, що ти прийшла, — відповів він. — І цього достатньо.

Він не наблизився. Вона теж не рушила. Між ними — вся їхня історія. Несказана. Невизначена. Небезпечна.

— Чому мовчиш? — запитав тихо, якби боявся почути правду. — Твоє серце з ним?

Аміра опустила очі. Її губи ледь ворухнулись.

— Моє серце розірване, Дієго…

Він підійшов. Всього один крок. І цього було досить, щоб вона відчула, як тіло знову його впізнає. Його запах, його тепло, його дихання, що спалювало шкіру.

— Я не маю права тебе кохати, — прошепотіла.

— Але ти кохаєш?

Вона не відповіла. Але її пальці самі потягнулись до нього. Її погляд, тремтячий і чесний, сказав більше, ніж будь-які слова.

Він наблизився. Їхні губи зустрілись у поцілунку, що був і сповіддю, і викликом. У його дотиках — вся стримана пристрасть, у її відповіді — весь страх і бажання.

Але потім вона відійшла. Вся в сльозах.

— Я не можу… не зараз… Хасан… він не винен у тому, що я змінилась.

Дієго зітхнув. Його обличчя було серйозним, дорослим, сильним.

— Я не змушую тебе. Але я тут. І не піду.

Увечері Аміра сиділа в тиші своєї кімнати. В голові — хаос. Аж поки не пролунав стукіт у вікно.

— Жасмін?

Подруга зайшла в кімнату, не кажучи ні слова, просто обійняла її.

— Розкажи все.

І Аміра розповіла — від першого погляду до останнього дотику.

Жасмін мовчала довго. Потім сказала:

— Ти жива. І маєш право на справжнє почуття. Але не спіши. Більше, ніж кохати — це завдати болю. Якщо не впевнена — краще мовчи.

Аміра кивнула. Її серце билося гучно, в унісон з ніччю.

Та спокою не було.

У тіні, за стіною, стояв Хасан. Він бачив її, коли вона йшла. Бачив, куди. І хоч не чув слів — бачив погляд.

І тоді він зрозумів. Але не зупинив її.