Читати книгу - "Гармидер у школі"

Міс Гармидер сяк-так відчистила тітоньку, поцілувала її, щоб загладити свою вину, і спробувала зробити все спочатку. Другий шматок глини повівся, загалом, так само, як і попередній, з тією лише різницею, що він полетів у протилежному напрямку, вилетів у відчинене вікно і влучив у велосипедиста, який тої миті проїжджав по вулиці. Глина розпласталася у нього на голові великим коричневим пляцком.

Засліплений глиною велосипедист в'їхав по приставленій дошці просто в кузов будівельного фургона. Коли будівельник прийшов до свого фургона по цеглу, то наткнувся там на ошелешеного велосипедиста, який намагався вибратися з-під уламків свого понівеченого велосипеда, причому на голові в нього було щось схоже на коров'ячу паляничку.

Що ж до Лілії Гармидер, то вона так і не втямила, що сталося. Вона якийсь час понишпорила у себе у вітальні, дивуючись, де ж це могла подітися глиняна ракета. Гончарний круг виявився доволі непередбачуваним, а тому міс Гармидер вирішила зайнятися ліпленням вручну. Тоді-то вона і зліпила слоника — чи, радше, восьминого-рогоноса?

Вона саме робила останні штрихи, коли задзвонив телефон. Міс Гармидер миттю кинулася піднімати трубку:

— Ало… Так, це я — міс Гармидер, принаймні так мене звали ще сьогодні вранці, коли я прокинулася… Та ви що?.. Зараз?.. Так, можу. Яка це школа? Віт-ендська початкова… Клас дев'яти- і десятиліток… Так, добре… За півгодини я буду у вас… Бувайте!

Міс Гармидер спробувала покласти трубку, але її руки були по самі лікті у мокрій глині, тому трубка прилипла до пальців, наче приклеєна. Вона відірвала трубку від правої руки, допомагаючи собі лівою, відтак тепер трубка прилипла вже до лівої руки. Тільки після кількахвилинної боротьби Лілії вдалося звільнитися від трубки, зачепивши її ліктем. Правда, її руки були вимазані глиною якраз по самі лікті, тож тепер трубка прилипла до лівого ліктя. Лілія струсила її на підлогу, а сама пішла на кухню, добре відмила руки і стала готуватися до школи.

Міс Гармидер швиденько напхала величезну полотняну торбу всякою всячиною.

— Так, а тепер поглянемо, чи я нічого не забула. Чи взяла я сумку зі шкільним приладдям? Так. Чи взяла я обід? Ні. Сьогодні мені доведеться пообідати у шкільній їдальні. Чи взяла я свою аптечку, свою медичну енциклопедію та свій набір для голковколювання в домашніх умовах? Так. Чи взяла я свої окуляри? Ні! (Не придурюйся, Ліліє, ти ж не носиш окулярів!) Ну, що ж, у дорогу!

Міс Гармидер вибігла з дому через парадні двері, впустила із рук торбу, тоді знову її підняла, сіла у свою придбану на розпродажу швидку допомогу та під завивання сирени і поблимування маячків поїхала у Віт-ендську початкову школу.

Можна було тільки подивуватися з того, наскільки порожніли дороги, коли міс Гармидер з'являлася на них, сидячи за кермом своєї швидкої допомоги.

Легкові авто поспішно притискалися до узбіч. Вантажівки зупинялися.

Навіть поліцейські привітно махали їй, гадаючи, що швидка допомога поспішає до хворого.

Поїздка до школи була легкою і позбавленою неприємностей.

Міс Гармидер налягла на кермо і круто звернула на стоянку Віт-ендської школи, усе ще не вимикаючи сирени, знайшла вільне місце, в кілька прийомів, вмикаючи то передній, то задній хід, заїхала на стоянку, зупинилася, скреготнувши гальмами, і вистрибнула з машини.

— О! — вигукнула міс Гармидер, повернувшись обличчям до школи. — Та тут цілий привітальний комітет! Як приємно!

З усіх вікон визирали обличчя: дітей, учителів, кухарів, секретарки, прибиральниці та директора. Усі чули сирену. Усі бачили, як приїхала швидка допомога. А тепер усі отримали нагоду побачити і саму міс Гармидер.

Містер Притул, директор, поспішав до неї через стоянку, нахиляючись, щоби підбирати торби, які вона губила одну по одній.

— Я дуже радий, що ви приїхали, — заговорив він, підбираючи першу з торб. — Я містер Притул. Я у цій школі директор. Ви можете називати мене просто Кевін, мене всі тут так називають, ну, принаймні у вічі, ха-ха! Хто ж його знає, як мене називають позаочі! Ха-ха! Пречудова швидка допомога, справді пречудова. Місіс Кишка — то саме вона зазвичай веде п'ятий клас — так от, у неї якісь там проблеми із животом, тож протягом найближчих двох тижнів, а то й більше, її не буде. П'ятий клас просто чудовий, діти там — особистості, скажу я вам, ха-ха! Будьте суворою, але справедливою, ось що я вам скажу. Нам треба завоювати їхню повагу. А оце-ось якраз і є п'ятий клас, онде, зверху — це оті, котрі махають руками і кричать, — о, погляньте, здається, Саманта Боггіс знову викинула Гері у вікно. Нічого страшного, з ним це не вперше. Він знає дорогу назад. Надзвичайна дівчинка ця Саманта, дуже яскрава особистість. Ну що ж, бажаю успіху, міс… е-е… міс… е-е-е…

— Гармидер, — усміхнулася міс Гармидер, якій нарешті підвернулася нагода і собі вставити слово. — Але називайте мене Лілія.

— Кевін, — кивнув містер Притул.

— Ні, не Кевін, а Лілія.

Містер Притул виглядав дещо спантеличеним.

— Я не Лілія, — сказав він.

— Ну, бо це я Лілія, — сказала міс Гармидер. — Це мене так звати. А чому ви назвали мене Кевін?

— Справді? Дивно. Адже Кевін — це моє ім'я.

Вони зупинилися перед головним входом.

— Отже, я Кевін, а ви — Лілія, — повторив містер Притул, і його пишні вуса привітно заколихалися. — Чудово, ха-ха! П'ятий клас — вище по коридору, останні двері ліворуч. Прекрасні діти, просто прекрасні. Такі витівники! На нас чекає багато роботи — розумієте, зараз Книжковий тиждень, і в п'ятницю мер має відкрити нашу нову шкільну бібліотеку. Кожен клас повинен вибрати собі тему за книжкою, і всі прийдуть у костюмах. Думаю, я буду Робокопом, ха-ха! Ну, гаразд, побачимося пізніше, е-е, Лідіє.

Перш ніж міс Гармидер встигла його виправити, він прожогом утік до свого маленького кабінету і поспішно зачинив за собою двері. Міс Гармидер підхопила свої сумки і рушила довгим коридором.

На півдорозі до класу двері одного з кабінетів зненацька розчинилися, і на порозі виникла постать, яка просто не могла не привернути уваги. Отож у дверях стояла висока і худа літня жінка. її одяг скидався на довгу чорну вечірню сукню, волосся кольору воронячого крила було зібране на потилиці у величезний кок, схожий на вулик, а у всій позі цієї жінки було щось від античної скульптури. Вона скинула свої хижозорі окуляри і втупила в Лілію пронизливий погляд.

— Місіс Вухокрут, — уривчасто повідомила вона. — Завуч.