Читати книгу - "Чорнильна смерть"

Розенкварц добряче ковтнув з наперстка й пролив собі вино на скляні ноги.

— Це вино — справжній оцет! — нарікав він. — І за оце пійло мене обкидали кістками? І за нього я пробирався крізь голубине лайно та розбиту цеглу? Атож, не дивись на мене так, ніби не віриш жодному моєму слову. Той Айзенґлянц закидав мене курячими кістками, застукавши над Орфеєвими паперами! Він спробував викинути мене з вікна! — Зітхнувши, Розенкварц обтер ноги від вина. — Гаразд. Там було щось про рогатих вепрів, але я насилу розібрав, потім щось про співочих риб, нісенітниці, мушу сказати, і знову дещо про білих жінок. Чотириокий і далі вочевидь збирає геть усе, що шпільмани співають про них…

— Так-так, але про це знає вся Омбра! І це тому ти валандався так довго? — Феноліо обхопив руками обличчя. Вино таки не дуже добре. Його голова, здається, щодня важчає. Хай йому грець.

Розенкварц знову ковтнув вина, дарма що з огидою скривився. Скляний недоумок! Найпізніше завтра він знову матиме шлункові корчі.

— Що ж, хай там як, це мій останній рапорт! — повідомив він між двома нападами блювоти. — Я вже ніколи не гратиму роль шпигуна! Ніколи, поки там працює отой Айзенґлянц. Він дужий, наче кобольд, і принаймні вже двом скляним чоловічкам повідламував руки!

— Так-так, гаразд. Ти був… е… жалюгідним шпигуном, — буркнув Феноліо, дибаючи назад до ліжка. — Признайся, що ти з набагато більшим завзяттям уганяв на Швацькій вулиці за скляними жіночками. Не думай, ніби я нічого не знаю!

Застогнавши, Феноліо простерся на солом’яному матраці й глянув на порожні феїні гнізда над собою. Може, він животіє таким жалюгідним життям, як той поет, у якого скінчилися слова? А може, в нього ще гірша доля, бо він змушений дивитись, як інший перекручує його слова, а світ, уже створений, оздоблює без ніякого смаку крикливими цятками? Немає вже світлиці в замку, повної скрині з витонченими уборами і власного коня для пана придворного поета, а знову є тільки мансарда в Мінервиному будинку. І це диво, що вона ще раз пустила його: адже саме його слова та пісні призвели до того, що вона втратила чоловіка і батька своїх дітей. Атож, уся Омбра знала, яку роль відіграв Феноліо у війні Козимо. Дивно, як його ще не витягли з ліжка і не вбили, — мабуть, тому, що жінкам Омбри і так вистачало клопоту, щоб не вмерти голодною смертю.

— А куди ти ще можеш піти? — тільки й сказала Мінерва, коли він стояв під її дверима. — Поет у замку їм тепер не потрібний. Невдовзі там співатимуть Свистунові пісні.

І тут, звичайно, вона мала цілковиту слушність. Миршавець полюбляв криваві вірші Сріблоносого. А може, й сам нашкрябав на папері кілька кепсько заримованих рядків про свої мисливські пригоди.

На щастя, принаймні Віоланта вряди-годи ще посилає по Феноліо. Звичайно, не здогадуючись, що він приносить їй слова, вкрадені в поетів іншого світу. Але, зрештою, Бридка платить теж не дуже добре. Донька Змієголова бідніша за придворних дам нового намісника, тож Феноліо змушений підробляти писарем на ринку, що, звичайно, дало Розенкварцові привід розповідати кожному охочому слухати, як низько впав його господар. Але хто там дослухається до сюркотливого голоска скляного чоловічка! Ота дурна прозора істота має ще й розмовляти!! І хоча Розенкварц вимогливо ще ставив щовечора чистий пергамент на стіл Феноліо, той, здається, навіки зрікся слів. Він більше не напише жодного слова — крім украдених в інших і сухих, знекровлених словес, які треба лишати на папері або пергаменті, коли йдеться про заповіт, торговельну угоду та інші нікчемні речі. Пора живих слів уже минулася. Вони були кровожерними й чорними, мов чорнило, підступними та вбивчими страхіттями, які призводили тільки до нещасть. Він уже не допомагатиме їм у цьому, о ні. Пройшовшись безлюдними омбрійськими вуличками, він мав випити цілий глечик вина, щоб розвіяти тривогу, яка після поразки Козимо відібрала в нього всю радість у житті.

Безбороді юнаки, немічні старигані, каліки та жебраки, мандрівні купці, які ще не чули, що в Омбрі не можна вторгувати й мідяка, або справляли свої ґешефти з п'явками з замку, — тільки їх і можна тепер здибати на колись колоритних вуличках. Жінок із червоними, заплаканими очима, дітей-безбатченків, чоловіків, що жили по той бік хащі й шукали молоденької вдови або занедбаної майстерні, і солдатів. Так, солдатів в Омбрі не бракувало. Вони хапали собі все, що хотіли, день у день, ніч у ніч. Жоден дім не був у безпеці від них. Вони називали ті побори репараціями — і хіба не мали слушності? Зрештою, напасником був Козимо, найгарніше, найневинніше створіння Феноліо (принаймні він так думав). Тепер він мертвий лежить у саркофазі, що його звелів підготувати Тлустий князь для свого сина, а небіжчика зі спаленим обличчям, що доти лежав у ньому (мабуть, справжнього, першого Козимо), поховали на цвинтарі над містом серед його підданих, у непоганому, на думку Феноліо, місці, принаймні наполовину менш самотньому, ніж склеп під замком. А втім, Мінерва стверджувала, що Віоланта щодня спускалася туди, формально — щоб начебто оплакати полеглого чоловіка, а насправді (принаймні ходила така чутка) — щоб зустрітися там зі своїми шпигунами. Це означає, що Бридка ніколи не мала потреби платити своїм шпигунам. Ненависть до Миршавця приводила їх до неї десятками. Аякже. Досить тільки поглянути на того недолюдка, напахченого ката з курячими грудьми, намісника з ласки свого свояка. Кожне яйце, якому домальовували обличчя, одразу мало дивовижну схожість із Миршавцем. О ні, Феноліо не вигадав його! І в цьому випадку Миршавець цілком самостійно створив свою сюжетну лінію.

Згідно з першим указом намісника коло міської брами вивісили список покарань, що їх відтепер мали призначати в Омбрі за різні злочини, і то з малюнками, щоб і ті, хто не вміє читати, зрозуміли, що їм загрожує. Одне око за те, одна рука за це, шмагання батогами й ганебний стовп, таврування, осліплення… Феноліо щоразу відвертався, проходячи повз той список, а коли разом з Мінервиними дітьми був змушений пройти ярмарковим майданом, де виконували більшість покарань, то закривав їм очі (дарма що Іво щоразу протестував). Але до них все одно долинали зойки. На щастя, в місті, де зникли чоловіки, небагато траплялося людей, яких ще можна покарати. Навіть чимало жінок покинули місто разом зі своїми дітьми, втекли якомога далі від хащі, що вже не захищала Омбру від князя по той бік від неї, від безсмертного Змієголова.

Так, Феноліо, безперечно, це була твоя