Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Зашморг 📚 - Українською

Читати книгу - "Зашморг"

174
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Зашморг" автора Аркадій Григорович Адамов. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 55
Перейти на сторінку:
тихо вимовляє Льоля, опускаючи очі. — Це просто звірі якісь.

— Ну, а Наталка гадає, що тут любовна драма, — говорить далі Ніна.

Наталка, висока, пишнотіла, спортивна, з високо збитою рудою зачіскою. Вона вперто відкидає підборіддя і, примруживши сірі, яскраво підфарбовані очі, каже:

— Не гадаю, а знаю.

— Що ж ви знаєте? — запитую я.

— Що Віра йому відмовила, і він просто: її вбив, — переконано говорить Наталка і обома руками поправляє свою високу і досить хитромудру зачіску. — По-моєму, цей хлопець на таке здатний: Я їх бачила разом.

— Який хлопець? І де ви їх бачили? — нетерпляче допитуюсь я. — Пригадайте, Наталко.

Вона посміхається і знизує плечима:

— Тут і пригадувати не треба. Ми його всі знаємо. Він з України. Головний механік радгоспу «Приморський». Гарний парубок. Високий, білозубий, із чубом. І шрам на лобі.

— Як же його звати?

— Фоменко, — каже Наталка і знову поправляє зачіску. — А звуть Грицько. Ну, Григорій, сказати.

— І він залицявся до Віри?

— Та не він один до неї залицявся, — зауважує Любина сусідка.

Сама Люба, до речі, не промовила ще жодного слова. Вона якось приголомшено мовчить. По-моєму, у неї зовсім хворий вигляд.

— Але цей найнахабніший, — тим часом заперечує Наталка.

— Та чи був він цього понеділка в Москві? — запитую я.

У відповідь Ніна безапеляційно зауважує:

— Це вже ваша справа — перевірити.

— Ну, а хто ще до Віри залицявся? — допитуюсь я далі.

— Я ще одного знаю, — втручається стримана, серйозна Таня. У неї, здається, однієї тут зблискує на пальці тонка обручка. — Ну, як його?.. — Вона досадливо стукає кулачком по столу. — З Латвії він…

— Освальд, — тихо підказує Люба.

— Еге ж! — полегшено погоджується Таня. — Саме так. Я їх зустріла на вулиці Горького. Він забирав у Віри сумку. Хотів сам її нести. Такий дивак незграбний. Я тепер і прізвище його згадала: Струліс. Ми їхньому колгоспу оформляли машини, пам'ятаєте, дівчата?

— А я ще одного зараз згадала, — несподівано каже Наталка. — Такий рекламний хлопчик. У світлому французькому костюмі. Дуже модному. А краватка італійська, біла, з синіми зірками. Як же його звали?..

У розпалі нашої дискусії двері несподівано відчиняються, і на порозі виростає огрядна постать Меишутіна. Дівчата зніяковіло змовкають. Але Меншутін, упізнавши мене, посміхається і обома руками робить заспокійливі жести, немовби притискаючи всіх вас до своїх стільців.

— Працюйте, працюйте, — каже він поблажливим топом і трохи зверхньо, наче ми виконуємо пряме його завдання. — Не буду вас відривати і попрошу… — він суворо оглядає дівчат, — поставитись до розмови з товаришем з усією серйозністю. — Після цього він повертається до мене і вже зовсім іншим тоном, майже по-дружньому запитує: — Ви потім заглянете до мене, сподіваюсь?

— Постараюсь вас не обтяжувати, — посміхаюсь я. — Дівчата, здається, мені. в усьому, вже допомогли.

— Ні-ні, прошу, — невблаганним тоном заперечує Меншутін. — Все обміркуємо. Це вам допоможе. Отже, чекаю, — рішуче закінчує він і йде.

Дівчата вже так звикли до мене, що не приховують свого ставлення до начальства.

— Душечка Христофорович, — насмішкувато каже йому услід Ніна. — Він завжди чарівний.

— А екстер'єр який, — додає Наталка. — Смерть дівкам.

Але амурні справи товариша Меншутіна мене зараз не цікавлять. У всякому разі, не через нещасливе кохання до нього покінчила з собою Віра Топіліна. І я повертаю своїх співбесідниць до перерваної розмови. Довгенький список «залицяльників» мене не турбує. Непокоїть інше: всі вони, так би мовити, з одного «ряду», всі «спритники», з різних кінців країни, які познайомились з Вірою на її роботі. Невже в неї не існувало інших знайомих? Цього не може бути! Просто якась істотна грань Віриного життя повністю випадає з мого поля зору. Про неї, очевидно, ніхто з тих дівчат нічого не знає, навіть Люба.

Шановний Станіслав Христофорович зустрічає мене нетерплячим запитанням:

— Ну, які наші успіхи? — І широким жестом показує мені на знайоме крісло біля журнального столика.

— Нічого, — кажу я, витягаючи сигарету з простягнутої мені пачки. — Потроху працюємо.

Моя ухильна відповідь зовсім не бентежить Меншутіна, і він починає повчати мене. Недбало, великодушно та солідно, як професор студента, котрий прийшов на консультацію, сам тішачись і пишаючись своєю ерудицією.

Незабаром я помічаю, що його цікавить ще одна тема: що розповіли співробітниці про нього самого. Запитання на цю тему він ставить немовби побіжно, мимохідь, але насторожено вслухається у мої відповіді. Однак поступово він заспокоюється, зрозумівши з моїх відповідей, що я зовсім не цікавився цією вразливою темою. Як і слід було чекати, розмова з Меншутіним нічого нового не дала. Проте прощаємося з ним цілком по-дружньому, і це, по моєму, нам обом уже коштує певних зусиль. Станіслав Христофорович, здається, залишається незадоволений моєю стриманістю.

Виходжу з міністерства, коли робочий день закінчується.

Я вже попередив Гришу Воловича, що ввечері приїду до нього. Ми хочемо, поки що самі, без начальства, зробити деякі попередні підсумки, обмінятися інформацією, думками, посперечатися і взагалі «поваритися» у справі, як висловлюється наш Кузьмич.

Перший, кого я, на свою радість, застаю у тісному; кабінетику Воловича, це Петя Шухмін, який встиг уже повернутися з Подольська. Вдень йому передали по телефону з Москви адресу Ніни Топіліної, тепер уже Сорокіної. Петя побував у неї вдома і повідомив про нещастя, яке сталося.

— Завтра приїде ранковим поїздом, — каже Петя.

Тим часом у кабінеті стає людно. Прийшли всі співробітники, які беруть участь у роботі по цій справі.

— Григорію Олександровичу, а можна мені доповісти? — звертається до Воловича молодий чубатий хлопчина, якого я тут раніше не бачив. Зовсім, певно, зелено поповнення. — Адже ми дещо знайшли все-таки, — запально додає він.

Гриша Волович посміхається, і з цієї посмішки я бачу, що хлопчина йому подобається, він готовий йому багато що пробачити, навіть ось таке вистрибування попереду всіх.

— А чому не Костянтин Прокопович? — усе-таки запитує Гриша, очевидно, з чисто педагогічною метою.

— Він же мені доручив!

— Нехай, нехай, — басить хтось за моєю спиною.

Втім, старого оперативника Сухарєва я знаю давно і поважаю теж давно. Його поважають усі, хто його знає.

— Ну, Володю, давай, — погоджується Волович.

— Значить так, — з піднесенням починає той. — Завдання у нас було складне, як ви розумієте. Знайти тих двох, котрі того вечора опинилися на будівельному майданчику одночасно з Вірою Топіліною та її супутником. Ми зміркували так. Вірніше… — Хлопчина збивається і під добродушні усмішки товаришів, червоніючи, виправдовується: — Загалом… Костянтин Прокопович, звичайно, зміркував.

Так, Сухарєв зміркував. Звідки ці двоє могли забрести на будівництво з. пляшкою горілки, щоб там її, очевидно, розпити? Скоріше за все, вони її щойно купили і квапилися якнайшвидше випити. Щойно купили! І Костянтин Прокопович з

1 ... 11 12 13 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зашморг», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зашморг"