Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

Патріке захоплено всміхається до мене, мов хоче сказати: «Ось людина, з якою можна говорити».

— Атож. У таких випадках і вдаються до морфію… Одначе Крістіанові Лукачеві впорснуто завелику дозу, дію якої було дуже важко передбачити для його організму.

Чую в собі нервове збудження, як перед стрибком у невідомість.

— З чого ви робите висновок, ніби йому впорснули морфій?

Доктор не бариться з відповіддю:

— Знаючи про знайдену ампулу, я, перш ніж робити розтин, уважно оглянув його шкіру, зокрема всі ті зони, де наркомани колються… тобто зони, легко досяжні для шприца… Бачте, нинішні колеги, мені хотілося з’ясувати, чи не був покійний наркоман. Так ось, мені вдалося знайти лише один однісінький слід під уколу, досить свіжий, на праній сідниці, куди він сам ніяк не міг сягнути рукою зі шприцом… Звідси випливає: морфій йому хтось упорснув…

Нарешті й прокурор подає голос:

— Окрім ампул, є таблетки, порошки…

Патріке заперечливо хитає головою: мені ясно, що йому не подобається Беріндеїв довід.

— Їх іще важче було б дістати. Ми ж не на Заході. Навіть якби була така змога, це коштувало б йому чималих грошей… дуже великої суми. І потім, мені здається, він був спокійний, діяльний, життєрадісний хлопець…

— Але гроші він мав… Тримав на ощадкнижці сімнадцять з половиною тисяч леїв, — нагадує прокурор.

На мить западає глибока мовчанка. Двозначність цього випадку не викликає жодних сумнівів. У кожному разі, мені так здається… Згідно з експертизою, хтось, безперечно, зробив йому укол. Причина: напад ниркової хвороби, кольки. А драма розігралася пізніше… Я порушую мовчанку.

— Впорснута доза могла викликати смерть? — запитую.

Патріке ствердно киває головою і відразу додає:

— Двозначність із того й випливає, що ми негодні з математичною точністю, як ви звикли, визначити причину смерті.

Зморений прокурор сідає. Під вагою його тіла жалібно рипить стілець. Він запрошує присісти й нас. Проте ні я, ні доктор не звертаємо уваги на його жест.

— Лікарю, засвідчена експертизою двозначність породжує три можливості, — кажу я, — тож прошу уважно мене вислухати…

В лікаря усмішка від вуха до вуха:

— Я, капітане, завжди слухаю вас дуже уважно.

— Отже, Крістіан Лукач мав напад ниркової хвороби. Він звертається до знайомого з проханням зробити укол. Той погоджується, але перебирає дозу, й доводить Лукача до стану коми. Злякавшись накоєного, — а цілком може бути, що саме цей знайомий і дістав морфій, — охоплений страхом, цей хтось інсценує самогубство… Варіант вірогідний?

Доктор киває головою, погоджуючись:

— Так, можливий варіант.

— Підемо далі. Згадувана особа робить укол і залишає Лукача в наркотичному стані… Думка про самогубство, прихована до слушного часу в підсвідомості Крістіана Лукача, виходить з-під його контролю, і той здійснює її… Теж вірогідний варіант?

Прокурор аж пожирає мене очима, наче я впав з неба і тим самим дав йому змогу познайомитися зі мною.

Доктор Патріке допускає і таку можливість:

— Привабливий варіант! Самогубство не з власної волі!

— І, зрештою, третій варіант: навмисне вбивство.

— І цей варіант непоганий, — висновує Патріке. — Якщо взяти до уваги, що всіма трьома варіантами доведеться займатися не Інститутові судової експертизи, а карному розшукові. — Він весело регоче. — Щодо мене, то я сказав усе, що мав сказати. А тепер слово за вами… Щоправда, випадок двозначний, але ви, маю в бозі надію, розплутаєте його!

Він бере портфеля, тисне нам на прощання руки і зникає, не криючи радощів, що скараскався нас.

— Добре бути медекспертом! — цілком серйозно заздрить йому прокурор. І зненацька вже іншим топом запитує:

— Слухайте, капітане, у ваших варіантах можна в’язи скрутити. Ви справді вірите в навмисне вбивство?

— Я однаково допускаю всі три варіанти.

— Тоді перед нами збіса складний злочин!

— З таким самим успіхом можна пристати й на перший варіант — нещасливий випадок. Або на другий — мимовільне самогубство.

Беріндей повагом підводиться, і стілець знову жалібно рипить.

— Отже, всі три варіанти дозволяють передати справу з прокуратури карному розшукові… Заберете самі чи надіслати з кур’єром?

Я посміхаюся:

— Шановний, спершу давайте покінчимо з формальностями… Протокол… Поки що візьму тільки акт експертизи… Бувайте! Чекаю звісток!

6

Похмурий, холодний осінній день. А я в самому піджаці. Майже біжу вулицею. В голову вроїлася думка: я повинен заскочити до крамниці «Романс» побачитися з нареченою, рідною моєю нареченою! Дивуюсь, як вона мене й досі не покинула. Далебі, вона має всі причини порвати зі мною. Щоразу, коли я думаю про її відданість, на очі мені навертаються сльози. Та де певність, що одного чудового дня вона мене не покине?

Університетський майдан лишився позаду. Зупинившись навпроти Центрального будинку армії, думаю: а чи не змінити свого наміру, не уникнути малоприємної розмови з Лілі? Три кроки до полковника Доні й стільки ж до нареченої. Що там Гамлет? Що там Ромео? Зазирнув би несмертельний Шекспір оце в мою душу!

Вирішено! Жереб кинуто! Я повертаю праворуч, на Каля Вікторієй, до крамниці «Романс». І незабаром вступаю в урочий світ музики… О, це зовсім інший світ, ніж той, що за дверима на вулиці. Линуть урочисті акорди якоїсь симфонії. Лілі помітила мене, але не дивується моїй з’яві, наче тільки й чекала її. Зате її напарниця з відділу народної та естрадної музики аж сяє з радощів, забачивши мене; вона геть забуває про покупця, з яким щойно розмовляла.

Проте серце коханої не камінь. Вона йде мені назустріч, залишивши прилавок на подругу, веде мене в підсобку, де, дякувати богові, нема нікого. Я вже знаю, що на мене очікує. Готуюся до найгіршого.

— Так, любий, далі тривати не може. Терпимо, мучимо одне одного… Хочеться нарешті мати сім’ю…

— … і дітей, — встряю я в її монолог.

— Атож, і дітей. А з тобою я не знаю, чи будуть вони взагалі… У тебе ніколи не знайдеться часу для мене. Тільки зберемось разом, тільки нам добре, як з’являється хтось і забирає тебе від мене. — І раптом, без будь-якого зв’язку з попереднім, вона суто по-жіночому цікавиться вчорашнім: — До речі, як там із самогубством?

Матінко моя, як я її палко кохаю! Лілі не бовкне зайвого, знає коли треба помовчати, їй можна довіритись, але вона страшенно цікава. Кількома словами я переповідаю їй вчорашню подію, надто наголошуючи на любовній драмі: «З кохання він розпрощався з життям, уявляєш?!» Буквально розпинаюся перед нею, описуючи студентові муки, розраховуючи на її співчуття до горопахи. Ось-ось з її очей поллються сльози… Зрештою, і в моєму голосі бринять нотки щирого жалю до обуреного й покинутого юнака:

— Уявляєш, люба, який клопіт спав на мою