Читати книгу - "Снігова королева"

— Здоров був, шевчику, — гукнув до підмайстра солдат. — Чого тобі так спішити? Там усе одно нема на що дивитися, доки я не прийду. Але якби ти збігав до мене додому й приніс мені кресало, ти б заробив чотири шилінги. Тільки мчати треба з усіх ніг!

Підмайстру сподобалась ідея підзаробити грошенят, він миттю метнувся, приніс кресало й віддав його солдату. Тож подивимось, що було далі.

За містом уже звели велику шибеницю, біля якої вишикувались солдати й зібрався кількатисячний натовп людей. Король і королева сиділи на пишному троні навпроти суддів та радників. Солдат уже стояв на драбині, й коли до нього наблизились, щоб накинути на шию мотузку, він почав благати про останнє бажання перед смертю. Йому дуже кортіло викурити люльку — востаннє у житті. Король не міг відмовити на таке прохання, тож солдат дістав своє кресало, кресонув раз, вдруге, втретє — й миттю перед ним опинилися троє псів — один із очима завбільшки, як горнята для чаю, другий із очима, неначе млинові колеса, й третій з очима великими, наче вежі.

— Рятуйте, мене хочуть повісити! — крикнув солдат.

Собаки накинулись на суддів та радників — по черзі хапали кого за ноги, кого за носа, й підкидали так високо вгору, що всі падали й розбивались.

— Змилуйся! — кричав король. Але найбільший собака схопив короля з королевою і підкинув так само, як інших. Тоді солдати й прості люди перелякалися й почали благати:

— Солдате, будь нашим королем! Бери собі прекрасну принцесу за дружину!

Вони посадили солдата до карети короля; троє собак бігли попереду й кричали: «Слава!» Дітлахи свистіли, а солдати віддавали честь. Принцеса вийшла з мідного замку і з великою втіхою згодилася стати королевою. Весілля бучно гуляли цілий тиждень, а собаки сиділи за столом як почесні гості, й дивилися на всіх своїми страшними очима.

Оле-Лукойє

У цілому світі не знайдете кращого оповідача, ніж Оле-Лукойє. Годі й шукати того, хто знає більше казок, ніж він. Увечері, коли діти сидять за столом на маленьких стільчиках, він тихесенько скрадається східцями. Потім відчиняє двері, що тихенько риплять, і сипле дітям в оченята дрібку чарівного пороху, від якого повіки злипаються, й діти не можуть бачити Оле. Потім він пробирається позад них, м’яко дме на їхні шиї, й їхні голівки починають схилятися.

Оле-Лукойє не кривдить малюків — направду він обожнює дітей, — просто гамує їх, щоб вони уважно слухали його казочки. А діти, як відомо, тихо сидіти не вміють, поки аж не вкладуться у ліжко спати. Коли малюки засинають, Оле-Лукойє сідає до них на ліжко. Він гарно вбраний: його сюртук пошитий із шовку, й навіть неможливо сказати, якого він кольору, адже тканина міниться всіма барвами від зеленої до червоної, а потім від червоної до блакитної — колір змінюється залежно від того, з якого боку дивитись. Під пахвою він обов’язково тримає парасольку. Для чемних дітей у нього є парасолька з гарними картинками — коли він її відкриває, їм цілісіньку ніч сняться гарні сни. Але є й інша — спеціально для капосних дітлахів. На цій парасольці нема жодного малюнка, тому дітям, над якими він її відкриває, спиться неспокійно, й на ранок вони прокидаються впевнені, що їм нічого не снилося.

А зараз ми послухаємо, як Оле-Лукойє протягом цілого тижня кожної ночі приходив до хлопчика на ймення Ялмар і що він йому розповідав. Загалом буде сім історій, адже в тижні сім днів.

Понеділок

— Дивись уважно, — промовив Оле-Лукойє увечері, коли Ялмар уже вкладався спати, — я зараз прикрашу кімнату.

Раптом усі квіти у горщиках перетворились на великі дерева з довгими вітами, що тягнулися до стелі, простягались уздовж стін, так що ціла кімната стала схожою на зелену альтанку. Гілля було всіяне квітами. Кожна квітка здавалась прекрасною й запашною, немов троянда. А якби квіти скуштувати на смак, то можна було би переконатись, що вони солодші, ніж варення. Фрукти блищали, мов золоті, а ще там були пироги, що аж репалися від родзинок. Краса була неповторна! І раптом долинули сумні зойки з шухляди письмового столу. Саме там лежали Ялмарові шкільні підручники.

— Цікаво-цікаво, що це? — промовив Оле-Лукойє, підійшов до столу й витягнув шухляду.

Це стогнала грифельна дошка. Вона так засмутилась через неправильно написаний розв’язок задачі, що готова була розбитись на друзки. Олівець силкувався допомогти — він стрибав на короткому мотузку, ніби песик на припоні, але нічим не міг зарадити.

А потім почулись стогони із Ялмарового зошита. Ох, слухати ці нарікання було просто жахливо! На аркушиках були зразки написання літер — біля кожної великої літери була ще й маленька. А нижче виднілись інші літери, написані Ялмаром. Хоча вони й нагадували зразки, та все ж були написані препогано: усі завалились на один бік, ніби збирались упасти кудись за лінії.

— Бачите, ви повинні стояти ось так! — промовляли зразки. — Погляньте, вам треба тримати ось такий нахил і ось так вигинатись!

— Ой, ми б хотіли так робити, але не можемо, — бідкались Ялмарові літери. — Ми так незграбно написані!

— Тоді вас треба стерти! — зауважив Оле-Лукойє.

— Ні, ні! — закричали вони й вишикувались так рівно, що приємно було поглянути.

— Мусимо відкласти наші історії й трошки позайматись із літерами, — сказав Оле-Лукойє. — Раз-два, раз-два, раз-два!

Він тренував їх, доки вони не навчились стояти рівненько і виглядати так само охайно, як зразки. Але коли Оле-Лукойє пішов і Ялмар поглянув на літери зранку, вони виглядали такими ж безладними й недолугими, як завжди.

Вівторок

Коли Ялмар вмостився спати, Оле-Лукойє доторкнувся своєю чарівною паличкою до меблів у кімнаті. Вони миттю навчились говорити, й кожен забалакав про своє.

Над комодом висіла велика картина у позолоченій рамі. На ній був намальований пейзаж — крислаті дерева, квіти у траві, широкий струмок, що протікав лісом, минав розкішні палаци й впадав у океан. Оле-Лукойє доторкнувся до картини своєю чарівною паличкою — й миттю защебетали птахи, зашелестіло листя, а хмари попливли в небі, відкидаючи тіні на землю.

Потім Оле-Лукойє підняв маленького Ялмара і допоміг йому промкнутися у намальований краєвид. І ось хлопчик опинився на осяяній сонцем галявині під деревами. Він побіг до річки й сів у маленький червоно-білий човник. Сяяли срібляні вітрила, й шість лебедів із золотими обручами на шиях та яскравими блакитними зорями на чолі потягнули човен річкою. Дерева розповідали про грабіжників і відьом,