Читати книгу - "Зозулята зими"

— Цікаво, чому тобі ще ніхто за нахабство не скрутив карк? — це сказано в’їдливо, але вже на півтону нижче. Схоже, отакі-от логічні викладки — звичне явище для Олега. І нічого, ще живий. Сергій Федорович продовжує: — Краще скажи: ти завдання виконав чи з кралею Новий рік зустрічав?

— Виконав, — Олегові очі враз стають блакитні-блакитні та чисті-чисті. Мов у першачка, котрий запевняє вчительку, що не зміг вивчити віршик, бо ключ від квартири вдома забув. І мусив чемно маму з роботи дожидатися, сидячи на сходах під’їзду. А матуся повернулася дуже пізно. Потім Олег виразно косує в мій бік. Мовляв, хай вийде — нам вільніше розмовляти буде. Але Сергій Федорович заперечує: хай сидить. Ух ти, здається, мене збираються «у випадку чого» використати, як важіль впливу на Олега. Вплинеш на нього, аякже!

— Виконав, усе, як Мстислав Маврикійович наказав. Тобто це йому в руки віддати, або спалити, — ніби аж надто байдуже продовжує говорити Олег. — Ха! Навіть самому старатися не довелося. Все саме собою вирішилося. Такі справи: наш інформатор, тобто Митько, загнувся, поки я до нього добрався. Схоже, вже дуже розхвилювався після візиту крутих хлопців. Ті приїжджали в автівці з певними номерами… — кидає швидкий погляд у мій бік і відчеканює кілька цифр. Краєм ока відзначаю, що розуміюче киває не лише Сергій Федорович, але й Василь та ще два безіменних хлопці, що завмерли біля входу. Всі добре розуміють чи хоча б здогадується, про кого мова. Утуплююся в чашку зі зображенням снігура. Мене цікавить тільки гарячий міцний, звісно ж не із пакетика, чай. В офісі прохолодно: декілька святкових днів, працівники відпочивають. Тож економні господарі заощаджують на опаленні. Моє бажання залишитися в пальті особливого здивування не викликало. — Навряд чи смерть визнають кримінальною, тут наче все гаразд. Однак чоловіка налякали добряче. От хворе серце й не витримало. І Митько перед смертю звелів своїй співмешканці спалити конверт із паперами, чи ще там чим, у нього на очах. Жінка також дуже налякана, якраз збиралася від’їздити до сестри, коли я над’їхав. Тобто, — мимохідь поглядала на годинник, — думаю, уже в дорозі. Конкурентам матеріали не дісталися.

— Є чим пишатися… — мить Сергій Федорович роздумує. — Кажуть, твою машину менти обшманали?

— Ага. Не знайшли нічого кримінальнішого від запальнички. Коли кинув курити, то під заднє сидіння її загилив і забув. — Олег не дивується такій обізнаності співрозмовника. М-да, гарна у них фірма. Довіра зі всіх шпар так і пре. Цікаво, чим насправді торгують? Очевидно, не брошурками для недільної школи.

— Хлопче, а ти точно не вирішив скористатися моментом? Може, який папірець не догорів і зараз у тебе в кишені валяється?! А може, хочеш вислужитися? Типу, от шеф видужає і тоді… Невже не розумієш, у що вплутуєшся?

— Ага! Це наче надійшла пропозиція не доводити справу до наглого обшуку, а роздягнутися самому? — Олег надто спокійний. Настільки, що Василь дуже повільно підіймається зі стільця. Так, наче очікує атаки у бік Сергія Федоровича. От цікаво: охоронець у курсі, що начальство зводить рахунки із Олегом? Бо той «шмаркач» нещодавно, виводячи по мобільному Федоровича з істерики, наважився не зважати на субординацію. — Маячня якась. Мала, піди-но до сусіднього кабінету. Зарано тобі на чоловічий стриптиз дивитися, — куртка Олега уже на спинці стільця. Він підкреслено ретельно розправляє її. Тоді киває Василю: типу обшукуй кишені, чого чекаєш? Береться руками за низ светра, аж тут звертає увагу на мене: — Ти ще тут?

— А що, твоя Мала ще не бачила нічого та-ко-го? — скалить зуби один із охоронців біля входу. Гляди-но, воно ще й розмовляти вміє, не тільки скалитися? Щиро дивуюся. Ох, пощастило тобі, голубе, що тут немає Тетяни, моєї майже невістки. Не те, щоб вона вважала мене своєю найкращою подругою, але на хамство реагує хворобливо. Кілька словесних пасів, півхвилини скоромовки, і… Потім не один стоматолог розводив би руками, намагаючись зрозуміти, звідки взявся сильний фантомний зубний біль при здорових зубах у такого-от гострослова.

Однак, такі забавки не для мене. Здоровіша буду.

— Стули пельку, — різко осмикує дотепника Олег. І диво, охоронець, хай і вдвічі важчий за нього, миттю вмовкає. Навіть очі опускає додолу. — Ця дівчина — молодша сестра мого друга Романа. Він із сусіднього міста. Вона добиралася сюди автобусом, до якоїсь родички. Автобус в дорозі зламався. Ну, я й підібрав її, щоб не замерзла посеред степу в холодному салоні. А родичка ще й до лікарні потрапила, як на лихо. Тому й узяв із собою дівчину. Ще питання є?

Питань немає. І навіть якщо вирішить хтось перевірити версію Олега, то доволі швидко з’ясує: автобус застряг посеред степу, а мого брата справді звуть Роман. Навряд чи стануть копати глибше.

Василь

За причиненими дверима — ні шелесне. Заледве вловлюю майже не чутне сопіння. Схоже, що Мала нашого Олега встановила рекорд із швидкісного засинання за несприятливих умов! Комісію з «Книги рекордів Гіннеса» час викликати. Навіть на розчарованій фізії охоронця печать здивування. Он, скоро вуха почнуть рухатися, коли так старанно буде вслуховуватися. Різко повертаю голову в його бік, аби вшивався. Миттєво все розуміє. І надто голосно чалапає коридором — доведеться додатково ганяти в тренажерному залі чи й замінити на когось більш зграбного. Набрали пришелепків ще до мене — тепер мучся з ними…

Та оте гупання зараз на користь: у кімнаті добре чутно, що охорона подалася геть. Вичікую десь хвилину. Без попередження — шкіряна підошва фірмових черевиків дозволяє рухатись без зайвого рипу — рву двері на себе.

Дивно! Не спить! І не злякалася! Не те, щоб сподівався застукати дівчисько за чимось недозволеним, але певна розгубленість хоч когось із цієї солодкої парочки не завадить. Ледь-ледь повертає голову в мій бік. В очах — спокійна допитливість. До цього так само критично роздивлялася якусь абстрактну мазню, що «прикрашає» стіну кімнати — подарунок від якогось партнера на ювілей фірми. Залишається сподіватися, що мене зараз оцінили хоч трохи вище від цього «шедевра» сучасного генія. Тонкі, ледь зчервонілі від морозу, пальці дівки