Читати книгу - "Мерзенна сила"

— Я ж уже вам сказав… — почав було проректор, та Базбі, схилившись до лорда Фіверстоуна, вже розповідав тому якусь кумедну історію.

Коли Кері з Базбі вийшли, Фіверстоун кілька секунд пильно дивився на Марка, і в його погляді годі було щось прочитати. Та ось він гмикнув, а тоді, відкинувшись на спинку крісла, зайшовся нестримним сміхом, таким гучним і заразливим, що Марк просто незчувся, як розсміявся й собі — по-дитячому щиро і навіть трохи безпорадно. «Прагматометри… розкішні вбиральні… практичний ідеалізм…» — час від часу промовляв крізь сміх Фіверстоун. Маркові раптом стало надзвичайно легко на серці. У нього перед очима враз ясно постало все те, що він досі або не помічав, або з поваги до «прогресистів» майже свідомо пропускав повз вуха. Оце так… і як можна було не бачити, що проректор із скарбником іноді такі смішні?!

— Сміх та й годі, — видихнув Фіверстоун, трохи очунявши. — Ти їх про щось питаєш, а вони раптом починають верзти таке, що й купи не тримається. Але нема ради, мусимо використовувати тих, кого маємо під руками…

— Так-то воно так, але ж саме на них, по суті, й тримається Бректон, — відказав Марк.

— Аж ніяк! Ґлосоп із Білом-«Віхолою», ба навіть старий Джуел удесятеро розумніші за них.

— Не знав, що ви так думаєте…

— Ясна річ, Ґлосоп та іже з ним помиляються. Їхні уявлення про культуру та науку геть застаріли і зовсім не відповідають сучасним вимогам. Але, у будь-якому разі, вони добре знають, чого хочуть, і послідовно дотримуються своїх поглядів. Наші ж бідні приятелі хоч і свято переконані, що сіли на потрібний потяг і навіть певною мірою тим потягом керують, ані гадки не мають про те, куди й навіщо прямують. Вони ладні кістьми лягти, аби тільки HIKE переїхав до Еджстоу, тому їхніми послугами гріх не скористатися. Але які цілі стоять перед інститутом, до якої мети взагалі прагне прогресивне людство — краще їх не питати… Прагматометрія! П’ятнадцятеро начальників!

— Навряд чи я дуже від них відрізняюся…

— Е ні, ви зовсім інакший — адже ви відразу вловили суть. Гм… у мене щодо цього й не було сумнівів. Я прочитав усе, що ви написали за час роботи в коледжі. Саме тому мені й хотілося з вами поговорити.

Марк не відповів. У нього аж у голові запаморочилося від такого стрімкого стрибка на новий, значно вищий щабель втаємниченості… до того ж і портвейн у Кері був просто чудовий.

— Я хочу, щоб ви перейшли до інституту, — мовив Фіверстоун.

— Тобто мені треба буде покинути Бректон?

— Це не має значення. А в принципі, що вам тут робити? Коли N.O. піде на пенсію, ми зробимо ректором Кері…

— Я чув, що ректором хочуть зробити вас.

— Мене?! — витріщив очі Фіверстоун. Марк збагнув, що для лорда така пропозиція не надто відрізняється від пропозиції стати директором школи для неповнолітніх ідіотів, і подумки подякував долі за те, що ці слова прозвучали доволі іронічно. Обоє знову розсміялися.

— Візьмімо вас, Стадоку: на посаді ректора ви б тільки марнували свій час та можливості, — вів далі Фіверстоун. — Натомість для Кері ця робота — в самий раз, він із нею впорається дуже добре. Розумієте, тут потрібна людина, якій подобається смикати за ниточки та плести інтриги заради самих інтриг, людина, яка не забиватиме собі голову питаннями на кшталт «А навіщо все це потрібно?» Бо ще, не дай Боже, почне проштовхувати якісь власні ідеї… А так нам достатньо буде тільки акуратно підвести нашого любого ректора до думки, що коледжу ніяк не обійтися без такого-то, і, повірте, не мине й кількох днів, як він і справді так думатиме й не спочине, доки такий-то не опиниться в коледжі. Властиво, для цього коледж нам і потрібен: для нас цей заклад відіграватиме роль такої собі рибальської сіті чи, якщо хочете, контори з найму працівників.

— Працівників для інституту?

— Так, на першому етапі. Але це тільки початок.

— Боюсь, я не зовсім розумію…

— Заждіть, скоро зрозумієте. Отже, висловлюючись у стилі Базбі, скажу вам таке: людство — на роздоріжжі, і головне питання сьогодні полягає у тому, на чиєму ви боці — прихильників обскурантизму чи прибічників порядку. Схоже, людство у своєму розвитку сягнуло вже ступеня, який дозволяє людям самим потурбуватися про свою майбутню долю. Якщо дати науці волю, то вона спроможеться, якщо дозволите, створити людину заново, зробити її справді корисною істотою. Якщо ж науці не пощастить… що ж, тоді нам кінець.

— Продовжуйте, продовжуйте…

— Перед нами стоять три основні проблеми. По-перше, проблема міжпланетних перельотів.

— Про що це ви?

— Зрештою, зараз це не має значення, адже тут ми нічого не можемо вдіяти. Якось зарадити міг хіба Вестон…

— Зачекайте… він наче загинув під час нальоту?

— Його вбили.

— Вбили?

— Я в цьому переконаний і навіть здогадуюсь, хто це зробив.

— О Боже! І що, невже нічого не можна зробити?

— Немає жодних доказів. Убивця — поважний кембриджський філолог, такий, знаєте, світлобородий, має слабкий зір і накульгує на одну ногу. Він навіть обідав якось тут у коледжі.

— За що ж він убив Вестона?

— За те, що той був на нашому боці. Вбивця належить до ворожого табору.

— І тільки за це Вестон наклав головою?

— Власне, кивнув Фіверстоун. — В тому-то й річ. Вам, поза сумнівом, частенько доводиться чути, як усілякі там Кері та Базбі розводяться про «боротьбу» з реакцією. Але їм навіть на думку не спадає, що ця боротьба може бути справжньою, зі справжніми жертвами. Вони гадають, що опір ворогів закінчився судом над Галілеєм. Не вірте — все тільки