Читати книгу - "Маленька мітла"

З глибини холу ліворуч і праворуч вели 2 коридори. Мадам Мамблхук повернула праворуч.

— Інший веде в спальний корпус, — сказала вона, і Мері згадала більш низьку і нову будівлю, яку вона бачила з повітря. — У класи і в лабораторії — сюди. Ходімо, міс… е… Сміт.

— Але мене насправді звати Мері Сміт! — вигукнула Мері, поспішаючи за директрисою довгим коридором, потопаючим в тьмяно-зелених тінях. Але та, схоже, її не почула. Вона відкрила двері в кімнату, яка повинна була бути класом.

Але вона зовсім не була схожа на класи, які Мері бачила або могла уявити собі. По-перше, там було темно — так темно, що Мері ледве розрізняла особи учнів, що сиділи за партами нижче учительської кафедри. Окрім того, вона була маленькою; там було тільки сім учнів. Світло — якщо можна сказати, що він був — виходив від єдиної свічки, що горіла яскраво-зеленим полум'ям і робила обличчя вчителя, який схилився над нею, зовсім ні на що не схожим.

Учитель був старим, і в цьому дивному світлі здавалося, що у нього зелені очі, зелене волосся і борода, зелена шкіра. Найбільше він був схожий на водяника, Мері саме так їх собі уявляла, але тільки старшими, ще зеленішими і, здавалося, що він зараз розтане. Він сидів, постукуючи довгим кривим пальцем по столу, і займався співом з учнями, які сиділи за партами, що ледве виднілись.

З першого погляду, здавалося, що вони співають дитячу пісеньку, а їх парти нагадували парти в перших класах в стародавні часи, коли ще бабуся Мері була школяркою. Завдяки світлу свічки, Мері здалися старомодними і довге чорне плаття Мадам, і її зачіска. Але потім вона побачила, що за партами зовсім не діти. У тьмяному зеленому світлі вона разгледіла їх, безтілесні істоти пливли на зразок зелених тіней; дві старі жінки, літній чоловік з круглим, рябим обличчям, ще три молодші дами, а сьомий учень, про якого вона спершу подумала, що він дитина, виявився карликом середніх років. Співали вони не знайомих для Мері дитячих пісеньок, а щось дивне і таке неправильне. Здавалося, що пісенька починається, як треба, а потім кудись вислизає, так що в результаті виходить зовсім дивно і не дуже красиво.

«Напевно, це заклинання або наклеп, — подумала Мері, — але яке тут може бути чаклунство? Нічого, напевно, не вдієш ні з летючою мітлою, ані з Тібом, ані з прекрасною, що летить-вночі квіткою».

Пісенька почалася і тут же завмерла, коли вони з мадам Мамблхук увійшли в двері. Вісім пар очей — все абсолютно зелені — втупилися на неї. Вона трохи злякалася, але тут м'який дотик до ноги нагадало їй про Тіба, і вона швидко нахилилась, щоб погладити його. Шерсть у нього стояла сторчма, ніби він теж був схвильований і переляканий, але вона при цьому була така шовковиста, така справжня, що це відразу заспокоїло Мері.

— Ось, це перший курс в класі мистецтв, — почала Мадам. — Заклинання найпростішого роду. Скисання молока, комахи-паразити на ріпі, зниження надоїв. У другому семестрі ми підемо далі і займемось кольками, болями і лихоманкою. У третьому семестрі ми все повторимо і приступимо до практики, а в грудні будуть екзамени. — Вона спинилася на мить. — В Коледжі у нас є і свої розваги. Нічні пікніки — хоча вони зазвичай тільки для пенсіонерів.

І звичайно, курс льотних уроків. Спортивні ігри на повітрі влітку. До слова сказати, люба, не треба пролітати повз конюшні, це турбує півника на даху. Напевно, ти помітила нашу приватну посадкову смугу на північній башті.

— Здається, помітила, — сказала Мері.

— Наступного разу користуйся цим способом. Зазвичай, всі учні, які приходять, та решта, запрошуються на щорічний з'їзд у горах Гарца тридцятого квітня.

Мері зовсім не знала, що відповісти, але директриса і не чекала від неї відповіді. Вона подала знак людині за кафедрою, і всі знову заспівали: