Читати книгу - "Як народжується стежка"

І бачить баба: щось руде й перелякане шмигнуло в дірку під плотом, потягло у зубах качку.

— Лисиця! — сплеснула баба руками. — А щоб тобі добра не було! Злодійко! Віддай качку, віддай, кажу тобі!

Пригнулась, схопила палицю і пошпудила на лисицю. Та не попала. Швиденько почовгала за нею.

Коло самої ферми починався колгоспний лан, якраз наливалося жито, високе й густе. Туди, через дорогу, і подалась лисиця, волочучи за собою качку. Баба знов жбурнула палицю. Дринькнула вишничина на сухих грудках. Лисиця, видно, злякалась. Присіла, неспокійно забігала очима. Вона була ще молода, полохлива і ніяк не могла упоратись із такою важкою здобиччю.

— Ачу! — крикнула баба.

Лисиця кинула качку, злодійкувато крутнулась, дзявкнула по-собачому і побігла в жито, низько опустивши хвоста.

Баба Ганя підібрала качку. Думала, що нежива. Але качка, хоч і слабо, стріпувала крилом, шарпалась, розтуляла то одне, то друге око.

«Очунює!» — зраділа стара. Правда, коли пустила качку на землю, та лягла на бік, якась приглушена й пом’ята, і крило розпустила віялом. Тут господарка додивилася, що в птахи переламана ніжка.

— От нещастя! — забідкалась баба і почала сварити лисицю. — Що ж ти наробила, окаянна душа! Скалічила мені руденьку! Найкращу несушку!

Постояла, зітхнула баба і вже спокійніше мовила:

— Ну, нічого. Спробую тебе підлікувати.

Забрала качку в свою сторожку. Перев’язала їй марлею ногу, щоб рівненько зросталась, і пустила під лаву. Настелила в кутку соломи. Та все заглядала туди, гомоніла, розпитувала її: «Що ж тобі дати, сердешна? Може, зерна? Чи трави з берега? Чи води свіженької підлити? От клопіт мені, ти ж нічого не їси!»

Качка й справді не хотіла їсти. Тихо й сумно сиділа під лавою, не ворушилась. Часто засинала, і в неї, сонної, голова сама виповзала з-під крила і потихеньку опускалась вниз, аж поки не стукала дзьобом об долівку. Тоді качка скрикувала, злякано билась у кутку — мабуть, їй снилась лисиця.

На другий чи на третій день вона трохи очуняла. Зашаруділа в соломі. Боком, розпластано поповзла до миски, підпихаючись крилом. У неї, очевидно, страшно пересохло в горлі. Вона довго, з оторопілим виглядом пила воду, важко віддихувалась і тут же заснула над мискою.

Ще минув день-два, і качка почала вставати. Низько, аж до землі, припадала на одне крило, та все-таки виходила з-під лави. Дибуляла по комірчині, вибиралась навіть у сіни і там ловила собі під порогом жуків.

Баба назвала її Кривенькою. Бо видно було, що так і доведеться пташині весь вік шкандибати.

— Тась, тась! — кликала її Ганна Іванівна і несла до лави повну пригорщу пшона.

Кривенька весело кахкала, спиналась на здорову ногу і шкутильгала до баби, зазираючи їй у руки дробинками чорних живих очей. Пір’я на ній, що злиняло було й вицвіло, тепер знову розгладилось, стало туге й блискуче.

Словом, одужала Кривенька.

І баба Ганя пустила її до гурту. Пустила, та не знала, який матиме клопіт.

Тільки Кривенька задибуляла до качок (а від хвилювання й каліцтва вона падала й плуталась у траві), весь табун раптом закрякав, загомонів — неспокійно, стривожено, затряс на неї дзьобами. «От тобі й на! — здивувалась баба. — Свою не впізнали? Та гляньте, це ж ваша!» А табун гомонів, наступав, погрозливо витягував шиї.

Кривенька злякалась. Вона присіла. Тихо, скривдженим голосом озвалась до своїх: «Невже забули? Це я, руденька». Підвелась і знов пошкандибала до гурту. Птахи захвилювалися ще дужче, і коли Кривенька придибуляла до них і покірно схилила голову, найсердитіші — а то були старі товстобокі несушки — одна поперед одної вихоплювалась із гурту і скубли, відганяли її геть.

— Та чи ви здуріли! — обурилась баба. — Цілою оравою — і на кого? На скалічену птаху!

І подумала баба: може, Кривенька й досі пахне лисицею?

Поки бабуня роздумувала, качки бунтували, скрикували, вже й молоді почали вибігати з гурту, щоб і собі вскубнути калічку. І тільки селезень-вожак гордовито стояв осторонь, згори поглядав на збунтоване птаство. А коли качки купою підбігали до Кривенької, він різкувато крякав, сварився, і птахи відступали назад.

Потім селезень забив крилами, гукнув на весь вигін.

«Годі! — так можна було зрозуміти його сигнал. — На річку пора!»

Ще якусь мить табун кричав, невдоволено товкся на місці і все-таки, видно, прийняв Кривеньку. Бо коли вона підвелась і якось принижено, винувато задибала слідом, на неї вже не накидалися, не шипіли, хоч, правда, і поглядали в її бік не дуже ласкаво.

Потяглась Кривенька за всіма до води.

Мабуть, їй гірко було шкутильгати останньою, але вона розуміла: тепер їй завжди тут місце, десь позаду-позаду…

Табун вже спустився до річки, давно вже купається під вербами, а Кривенька повзе ще горою, де смажить сонце. Присяде, відпочине трохи і потихеньку дрібоче далі. Останньою поверталась вона й на ферму. І баба Ганя тривожилась: чи не підстереже її лисиця, не схопить знов, нещасну, десь у бур’яні?

Бабине серце тривожилось недаром.

Одного вечора Кривенька не повернулась на ферму. Не було її й наступного дня, не було цілий тиждень. «Пропала, моя сердега», — з жалем подумала баба Ганя. Та якось в обіди, в найбільшу спеку, коли всі качки купались на річці, стара почула під вікном сторожки знайоме крякання. Так тихо, лагідно подавала голос тільки її Кривенька.

Вибігла баба на подвір’я і охнула. Знайшлась! Стоїть руденька птаха, головою припадає до землі, ніби кланяється чи просить у баби пробачення. І як схудла! Наче аж висохла, і пір’я на ній пожухло, настовбурчилось, як і тоді, коли хворіла.

— Де ж ти була? — заохкала баба. — Де ти пропадала? Мабуть, нічого ж