Читати книгу - "Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні"

— Ні, не здається!.. І він не хворий, — дама з буклями висмикнула руку з Марка й поклала ліву долоню йому на чоло, ніби чогось дослухаючись.

— Правду казав наш господар, що з народження все не тільки починається, але й багато чого закінчується… — буркітливо прогудів барилкуватий.

— Цей хлопчик — і не людина, але й не посутенілий і не світлозорий!

— Може, він клятий?

— Та де! Він схожий на чарівну дитину, яка потребує надзвичайної опіки!..

— Ти маєш на увазі нагляд чи ув'язнення? — смішкувато бевкнув Алм.

— Я кажу про любов. І перестань, Алме, дражнитися, ти ж сам колись був людиною! — проговорила Мла, і її дві крижини очей немовби трохи підтанули від невідомо звідки з'явленого тепла.

— Де ж ту любов тепер узяти, якщо його мати, проштрикнута шпицею, одубла, затиснена між двох ґевалів у людській давкотні десь із півгодини тому? — скрушно промовив її приятель і хитнув головою з шишкуватим носом так, що хвиля розпуки докотилася аж до фалд його аспидського плаща.

— Як то? І чому я нічого про це не знаю?!

— А хто собі буклі крутив, як нас на зв'язок викликав Голомозий Лилик?

— Іти на завдання із ямкуватими синцями замість рожевих щік — свідчення плебейських манер.

— Тебе б уже давно розсіяли в мороці за твоє ослушенство та чепуркуватість, коли б не я і не моя відданість тобі…

— Хіба вона не скінчилась дві тисячі триста двадцять років тому, Алме? — і Мла, кокетуючи, дмухнула на пучку нюхального тютюну, яку Алм знову намірявся собі завантажити, але вже в ліву ніздрю. — Досить чхати, любий, коли говориш про любов! Ліпше розкажи до ладу, що сталося з його матір'ю? Бо решту сповіщень Смерка я чула.

Обмарисько зробив вигляд, що його ображено. Але Мла хвицьнула ногою, всміхнулася напрочуд білими зубами й наказала Алмові незаперечним тоном:

— Кажи! Іменем нашої старої прихильності, якщо ти її ще пам'ятаєш?!

У німому впокоренні Алм пустив очі під лоба і мовив:

— Що ж, дуже просто: двоє одоробл із мафії… — тут господар багряно-кривавих очей геть притишив свій грубий голос, тому кінець фрази Маркові не вдалося почути.

І щоб довідатися, що ж насправді скоїлося з його мамою, хлопчик потайки підчепив пальцем звукову хвилю, що викочувалася з варг цінувальника нюхального тютюну, підніс її собі до вуха і почув таке:

— Так от, її ті два огирі спершу проштрикнули, а тоді, притиснувши з боків своїми опецькуватими тулубами, щоб не смикалась, і заткавши руками їй рота, тримали хвилин із п'ять у людському стовпищі, поки вона не пустилася духу, зійшовши кров'ю.

Таке годі було слухати. Пальчик із хвилькою задрижав і Марко закопилив верхню тремку губку. Його пронизливі оченята стали майже чорними і вкрилися дрібними слізьми.

— Які люди є страшні! — проказала ошелешено Мла.

— Думаю, деякі — страшніші від нас…

— Важко повірити… Невже, це саме так і було?

— Ця інформація від Голомозого Лилика… її перевіряти — зайве губити час…

— А хто дав наказ… як ти кажеш… «прошити» його бідну матінку?

— Проштрикнути, — і з червлено-багряних очей, що зависли над Марком так само низько, як і льодяно-сині, стекла прямісінько на лоба Рисочці крапля смердючої сукровиці. Малого аж пересмикнуло. Він впустив звукову хвилю та зарюмсав. Сизий ніс Алма трубно шморгнув. І, помітивши, що робить дитинча, багрянцеві очі разом із крижаними сліпаками відхилилися й зникли в темряві за манежем. Із глухого далекого закутка кімнати, за запоною невидимої стіни, яку створили почвари, Маркові почулися шепіт і сичання, неначе зашипіли змії. З того шепоту долинали тільки окремі слова. Хлопчик зробив досадливу міну, іронічно хмикнув і знову крутнув пальцем у повітрі, підсилюючи гучність. «…Багато знала, а ще більше хотіла!» — підсилені слова Алма пролунали занадто голосно і простісінько біля малюкового вуха. Аж Марко скривився від сили звуку й ще раз крутнув пальцем у повітрі, притишуючи діалог.

Мла: «Невже в нього така злодійська спадковість?.. Вибач, Алме… нагадай мені ще раз: коли і кому хазяїн наказав його передати?»

Алм: «Він саме вирішує це питання».

Мла: «Ну, поки він ще немовля і не став злодієм, то міг би пожити в нас».

Алм: «Не верзи дурниць. Ми з цим хлопцем заморочимося. І якщо пошук названих батьків затягнеться, його треба віддати гномам у темний сажок… чи до Тертої Дами… чи до…»

У цьому місці їхній діалог став Маркові нецікавим, і він ще сильніше приглушив звук, подумки вертаючись до найстрашнішого, що почув. Не треба думати, що малі діти сприймають світ більше емоційно, ніж раціонально. Просто в їхніх голівках усе перемішується: і логічне, і чуттєве. А оскільки вони щиріші за дорослих, то емоції майже завжди беруть гору. Але це якраз найменше стосувалося Марка. Світ проходив через його єство, як і через єство будь-якої дитини, і електромагнітними, і гравітаційними хвилями, і маленькими частками атомів, і людськими зітханнями, сміхом чи криками, і дзвінкими чи тривожними звуками природи. Хіба що Марко краще їх учував, а разом з ними розумів і сприймав радість та лихо гостріше, ніж звичайні діти, які не мали стільки крем'яхів за душею. Тому малий, сам не