Читати книгу - "Пекельний звіздар"

Озирнувся Івась доокруж, а потім ущипнув себе за руку.

— А, може, все це лиш сон? — питається сам у себе. — Може, це мені сниться?

— Певно, що сон, та тільки в цьому сні ти прокинувся, — каже йому діва. — Уві сні ти прийшов до нас — і вві сні підеш у Білий Світ.

— І що ж повинен я вчинити? — питається Івась.

Чарівник гірко посміхнувся.

— Того й ми не відаємо!

— Господь наш Троян обрав тебе з-поміж людей своїх — він і покаже дорогу, якою ти маєш іти, — каже діва. — А ми лише дали тобі притулок на довгому шляху…

— Так я ж малий іще! — вигукнув Івась. — Хіба не міг той бог когось другого знайти?

Знову зітхнула діва та й каже:

— На світі немає малих і великих. Перед богом усі однакові… тільки тобі сього ще не втямити!

Понурився Івась та й не знає, що сказати.

— А що ж сей оберіг та значить? — поспитався він, розглядаючи ляльку.

— А подивись-но! — каже йому діва.

Підняв голову Івась і побачив, що на замковій стіні змальовано три постаті: прегарна панна у гаптованій сорочці з червоним поясом, що стояла, звівши руки угору, а коло неї дві гожі дівчини у калинових вінках.

— Се Матір Божа, Пречиста Лада, а то дві доньки її — Жива і Леля, — каже діва. — Вона береже від нечисти весь Білий Світ.

— Так он чому і в мертвого богатиря знак сей на щиті! — каже Івась.

Діва доторкнулася кінчиками пальців до оберега, й лице її посмутніло.

— За сивої давнини носив його той, хто був хоробрий, як лев, і добрий, мов сонце… — тихо промовила вона.

Тонко і пронизливо скрикнула сова у замковій вежі, й усі здригнулися од того крику.

— Пора! — каже діва. — Не можна тобі довго бути в сім світі! Ходи-но, я вмию тебе…

— А се нащо? — насурмонився малий козак.

— Того, хто вмиється водою з цієї чаші, — каже вона, підводячи його до водограю, — ні куля не братиме, ні меч, тому що б'є це джерело з-під коріння Золотого Явора, котрий росте в Ирі…

От умила вона Івася й утерла йому лице гаптованим рушником.

— Ходи здоровий! — каже вона йому. — Нехай береже тебе Дажбог і пречиста Лада!

Та й поцілувала його в чоло.

І в той же мент завертілося усе довкола, — і замок, і водограй, і діва-поляниця з чарівником, — і обвалилася на Йвася чорна пітьма, котра понесла його у безвість…

У п'ятницю надвечір їхав на Січ із Чигирина запорозький осавул Дряпайло з десятьма козаками. Десятий день були вони в дорозі, й уже до Микитиного Рогу верстов зо три лишалося, як дивляться: у чистому полі стоїть на могилі кінь, опустивши голову.

— Що ж то воно за притичина? — каже хтось із козаків, звівшись у стременах. — Ніби в степу заблукав чи що…

— Певне, убито когось!.. — каже другий запорожець.

Затулився осавул долонею од сонця та й глянув на того коня.

— А не татарва се засідку вчинила? — каже сам до себе. — Так рано ж іще для орди… Ану, Гордію, катай-но туди та поглянь!

Молодий січовик у вивернутому кожусі приострожив коня та й помчав притьма до могили. Виїхав на маківку, перехилився з кульбаки, щось розглядаючи в траві, й махає рукою: сюди, мовляв!

— Певне, таки убитий лежить! — каже Дряпайло. — Ну ж бо, хлопці, перевірте рушниці, а то не дай Боже!

От виїхали запорожці на могилу та й бачать: підклавши кулака під голову, спить на землі хлоп'я у баранячій кожушині. А гнідий жеребець кружляє довкола та знай хропе і зуби щирить, не підпускаючи до нього.

— Оцеє дива! — каже осавул. — Відкіля ж воно тут узялося?

— Мо', із якого зимівника?.. — питається Гордій. — Таж я всіх тут гніздюків знаю — ні такого хлопця, ні коня тут ні в кого нема!

— А, може, таки з ясиру втекло… — каже Дряпайло. Та й свиснув у два пальці, аж коні од переляку поприсідали. — Ану вставай, вражий