Читати книгу - "Репетитор"

Андрій мовчав.

— Розумієш, — зітхнув лікар, і з його голосу Андрій зрозумів, що вони, врешті-решт, добралися до справжніх мотивів цієї дещо схибленої розмови, — після смерти їхньої матері вони неначе перейшли в опозицію до мене, вони бойкотують всі мої добрі наміри і… Мене не влаштовує такий розподіл сил: двоє проти одного, а ти можеш стати — принаймні маю таку сподіванку — четвертою силою, електродом заземлення, як у кардіографії. Ти — цілком стороння особа і на все можеш подивитись іншими очима, ніж я. Ну, то як?

Андрій мовчав. Справжні мотиви лишилися нерозкритими.

— Крім того, репетиторство сьогодні — досить високооплачуване заняття.

— Ви… ви збираєтесь мені платити?

— Аякже. П’ять доларів за тригодинне заняття.

— П’ять…

— Мало?

Чи мало?.. Залежить від того, за який відтинок часу платити: якщо за всі вісімнадцять років…

— Найміть психолога.

— Вихователька якраз і мала диплом психолога. Ні, Андрію, ти маєш до них підхід, а вони — найважливіше, що в мене є. Може, вже пізно щось міняти, може, я хапаюся за соломинку, але я не хочу втрачати жодного шансу, навіть, якщо цей шанс звалюється під колеса моєї машини. Я не хочу остаточно втратити своїх дітей.

Очі лікаря з карих перетворилися на чорні, липень з сонцесяйного став палючим, сухість у роті перетворилася на гірч. Серце втрапило в яму, з якої вибралося вщент покалічене, не здатне перепомповувати через себе потужну хвилю його туги.

Як це — втрачати дітей? Так само, як втрачати батьків? Чи ще гірше?

— Чому мовчиш?

Андрій знизав плечима. Він змучився. Страшенно. Ніби носив на плечах бетонні плити.

— Можна мені йти?

Лікар подивився на нього так, ніби вперше побачив.

— Вибач. Ти маєш свої справи.

Не те слово, повнісінько справ! Найперша і найважливіша — знайти придатний люк, бажано — з тих глибших, і друга — випити за упокій своєї душі.

— Але пропозиція залишається відкритою.

— Всього доброго.

— Почекай, а крекери?

— Віддайте своїм дітям!

…Жили-були бабуся і внучка. У двокімнатній квартирі, майже в центрі міста. Онука Іра навчалася в одинадцятому класі. Бабуся, Олена Іванівна, викладала на кафедрі соціальної медицини, економіки та організації охорони здоров’я медичного інституту.

У тому ж медінституті, на п’ятому курсі, студіював Ігор Дудій.

Добігав до кінця навчальний семестр.

Як пишуть у підручниках, склалися всі передумови для виникнення історії, що сталася.

Олена Іванівна бачила Ігоря Дудія на своєму першому занятті вперше і востаннє. Мріючи стати хірургом, він подібні кафедри вважав зайвими і принципово не відвідував їх. «Трійку» йому завжди вдавалось отримати там, де інших валили по-чорному. Принаймні, досі.

На тому, першому занятті, він підносить руку і ввічливо цікавиться:

— Прошу сказати, хто з видатних людей навчався на вашій кафедрі?

Олена Іванівна називає нижу відомих імен.

— Дякую. А прошу сказати, хто з видатних людей не мав щастя навчатись на вашій кафедрі?

Аудиторією лунає приглушене похіхікування. Підбадьорений і заохочений, Ігор тримає марку, сам відповідаючи на своє запитання:

— Я не помилюся, коли скажу — більше, значно більше людей. Виходячи з цієї простої арифметики, робимо висновок: щоб стати видатною людиною, бажано не навчатися на вашій кафедрі.

Регіт в аудиторії приглушити не вдається.

Незліченна кількість студентів пройшла перед Оленою Іванівною, але їй завжди і незмінно подобалися саме такі: відважні, дотепні, нахабні, які не вірять у підручники і в мислителів з портретів, живі і не зіпсуті мріями про спасіння людства. Тих мрійників життя рано чи пізно обламає, а такі, як цей, мов магнітом притягують успіх, їм легше і швидше дається робота, до якої вони мають хист. Саме з них виростає щось путяще, якщо, звичайно, не показувати їм, що вони вам подобаються.

Олена Іванівна виганяє Ігоря Дудія з аудиторії, а за тиждень до кінця семестру переказує через його одногрупників: «Він не буде допущений до екзаменів, поки не здасть усі пропущені теми. І передайте, що мене не можна купити чи залякати».

Того ж дня на трамвайній зупинці Іра Шелепінська зустрічає хлопця з букетом троянд.

— Я не знав, кому їх подарувати, поки не побачив вас.

Ігор перевершує сам себе і за тиждень шалених зустрічей закохує в себе Іру до нестями. Він поспішає. До кінця семестру — лише тиждень.

— Тільки нікому не кажи про нас. Це буде нашою таємницею.

— У мене нікого немає, окрім бабусі.

— Бабусям теж нічого не будем казати, домовились? До речі, я завтра не зможу прийти.

— Чому?

— Є в мене одна проблема, але не будемо про це…

— Ні, я хочу знати!

— Мене можуть виключити з інституту через один предмет, та тобі не цікаво…

— Цікаво! Що за предмет?

— Навіщо тобі?..

— Моя бабця працює у вашому інституті, і вона могла б замовити слово…

— Нівроку! Але ні, в жодному разі! Я не хочу…

— Зате я хочу. Вона дуже любить мене і бачить, яка я нині щаслива. Вона не зможе мені відмовити в такій дрібниці. Що за предмет?

Закінчується тим, що вона обіцяє переговорити з