Читати книгу - "У нетрях темнолісу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Отут у нас вичиняють шкури, — пояснював Хрящ.
Живчик побачив червонолицих чоловіків та жінок, які гамселили по шкірах великими кругляками.
— Я чув цей звук раніше, — похвалився він. — Коли вітер дув із північного заходу.
— Так шкура стає м’якшою, — пояснила Жилявка, — і піддатливою.
— А це, — провадив Хрящ, ідучи далі, — дубильні шаплики. Ми беремо тільки найкращу кору олив’яного дерева, — додав він гордовито. Живчик потяг носом коло повитого парою шаплика. То був запах, який він зачув, пролітаючи над селищем.
— Ось чому так славляться наші шкури, — сказала Жилявка.
— Найкращі у Темнолісі, — підтвердив Хрящ. — Навіть повітряні пірати ними не гребують.
Живчик рвучко обернувся.
— Ви накладаєте з піратами? — здивувався він.
— Це наші найкращі покупці, — сказав Хрящ. — Нечасті гості, та коли вже навідуються, то вигрібають у нас геть усе.
Живчик кивав головою, та думки його блукали вже далеко. Він знову бачив себе на носі піратського корабля — місяць освітлює його постать, а вітер куйовдить волосся, тим часом як судно плавко лине небом.
— І скоро вони будуть у вас знову? — врешті запитав він.
— Повітряні пірати? — перепитав Хрящ і похитав головою. — Востаннє вони були тут не так уже й давно. Тож якийсь час іще можна не чекати.
Живчик зітхнув. На нього раптом налягла страшенна втома. Жилявка побачила, як злипаються хлопцеві повіки. Дівчина взяла його за руку.
— Гайда, — сказала вона, — тобі треба відпочити. Ма-Татум покаже, де лягти.
Цього разу Живчик не опирався. Зібравши останні сили, поплентався він за Жилявкою та Хрящем до їхньої хижі. Усередині якась жінка вимішувала в мисці щось червоне на колір. Коли вони зайшли, вона підвела голову.
— Живчику! — вигукнула вона і витерла руки об фартух. — Я так хотіла тебе побачити! — вона жваво підійшла до Живчика, обійняла його куцими пухкими руками. Її чоло вперлося у підборіддя Живчика.
— Дякую тобі, Блідолицику, — схлипнула вона. — Красно тобі дякую.
Потім вона відвернулась і краєчком фартуха почала терти очі.
— Не звертай уваги. Я просто дурна стара баба…
— Ма-Татум, — звернулася до неї Жилявка, — Живчикові треба поспати.
— Я бачу, — озвалась та. — Я вже постелила ще одну постіль у гамаку. Та спочатку… є кілька важливих речей, які я… — вона заходилася моторно порпатися в комоді, і незабаром приміщення наповнилось усім тим, чого вона не шукала.
— Ага, ось! — нарешті вигукнула Ма-Татум і вручила Живчикові теплу хутряну накидку. — Приміряй-но, — припросила вона.
Живчик накинув дарунок поверх своєї шкуратянки. Як на нього шита!
— Тепло! — здивувався Живчик.
— Шкіра волорога, — сказала вона Живчикові, стягуючи накидку спереду поворозками. — Наша робота, — додала вона, — не на продаж.
— Живчику, — звернулася вона до хлопця охриплим голосом, — мені б хотілося, щоб ти прийняв цю річ на знак моєї вдячності за те, що ти повернув Хряща додому живим і неушкодженим.
Живчик був схвильований до глибини душі.
— Дякую, — промовив він, — я...
— Спробуй її на дотик, — попросив Хрящ.
— Що? — не зрозумів Живчик.
— Проведи по ній рукою, — повторив той і весело захихотів. Живчик провів долонею по густому хутру. Воно було м’яке та гладеньке.
— Розкіш! — похвалив він.
— А тепер в інший бік, — не вгавав Хрящ.
Живчик зробив, як той казав. Цього разу вовна була настовбурчена, цупка.
— О! — вигукнув він, а Хрящ та Жилявка вибухнули реготом. Навіть Ма-Татум і та всміхнулася.
— Як голки, — зазначив Живчик, дмухаючи на вколоту руку.
— Чи мертвий волоріг, чи він живий, ніколи не гладь його проти шерсті, — хихикнула Ма-Татум. — Я рада, що тобі сподобався мій дарунок, — додала вона. — Нехай він служить тобі вірою і правдою.
— Дуже мило з вашого боку... — почав був Живчик, та Ма-Татум ще не закінчила.
— А оце хоронитиме тебе від незримих бід, — і вона почепила на шию Живчикові шкіряний амулет із тисненням.
Живчик потай усміхнувся. Здається, всі матері вірять у забобони, хоч де б вони жили.
— Не бачу нічого смішного, — гостро промовила Ма-Татум. — По очах бачу, що на тебе чекає далека дорога. А тут багато такого, що могло б завдати тобі шкоди. І хоча на кожну трутизну є своє чар-зілля, — додала вона, усміхаючись до Хряща, — та вже як раз потрапиш до темнолесникових лабет, вважай, що ти небіжчик.
— Темнолесник? — стрепенувся Живчик. — Про темнолесників я знаю.
— Найстрахітливіше з усіх створінь, — голос Ма-Татум здригнувся і бринів тепер приглушено. — Він бродить у пітьмі. Він скрадається за нами, живолупами, весь час вибираючи собі жертву, і міркує, як її уб’є. А потім кидається на неї.
Живчик нервово пожував кінчик свого шарфа. То був той самий темнолесник, який наганяв страху на лісових тролів — оте чудовисько-звірисько, яке заманювало на певну смерть тролів, що збочили зі стежки. Але то були тільки оповідки, чи не так? Та хай навіть і так, а все одно Живчикові мороз пішов поза шкірою, коли Ма-Татум продовжила розповідь.
— Темнолесник шматує свою жертву доти, доки б’ється її серце, — прошепотіла вона майже нечутно. — Достеменно так! — раптом голосно вигукнула вона і сплеснула в долоні.
Усі — Живчик, Жилявка і Хрящ
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У нетрях темнолісу», після закриття браузера.