Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко"

531
0
10.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Жарт другий. Квіт папороті." автора Тетяна Винокурова-Садіченко. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 32
Перейти на сторінку:
забула…

«Дурень ішов крізь ліс із посмішкою», писала я, «і назустріч йому пливла темрява. Проте не поглинала його, бо ж він був Дурнем, а тому сяяв, темрява зупинялася перед ним, вклонялася йому й тихенько обходила стороною…»

Двері відчинилися, і він увійшов.

«О! Дурень!» — мало не вигукнула я.

Не помітивши мене, Єгор попрямував до шинквасу. Він був чимось знервований, розбурханий. На обличчі — величезна свіжа подряпина, погляд знервовано метається навсібіч. Бармен стримано усміхнувся йому. Єгор сів за шинквасом.

— Налий чогось, — попрохав.

У голосі бриніла розгубленість.

Я усміхнулася. Все зійшлося.

«…він заходить до мене вдень»

Той, хто міг убити декількох вовкулаків у лісі. Той, хто міг сам перетворитися на рудого (рудого!) вовкулаку. Єдиний, хто міг приходити до мене вночі.

Ну, й навіщо Елвіс пішов до Лісу? Казала ж мені баба Галя — не шукай свою долю ніколи. Вона сама прийде. А шукатимеш — знайдеш чужу. Вкрадеш. І ніхто не буде щасливим — ані ти з чужою долею, ані той, чию долю ти вкрала. Хоча якби Елвіс лишився вдома, то хіба була б я зараз тут?

Бармен помітив мою посмішку, опустив очі. Він не знав, що робити, — виганяти зі свого закладу вовкулаку, який колись був його товаришем (а, може, й досі ним залишається, може, цей бармен із тих людей, які здатні пробачити іншому те, що він не є людиною), чи вигнати дівку, яка розпитувала про цього товариша, щоб убити його (так, принаймні, він мене зрозумів).

Пора щось робити.

Я покликала:

— Єгоре!

Його спина була непорушна. Не знаю, що було з очами, не знаю, чи він почув узагалі, — реакції не було. Або в нього залізні нерви, або ж я помилилася.

Ні, не помилилася. Він обернувся, уважно глянув на мене. Обережно посміхнувся — ні,

він не пам’ятав мене. Або вдавав, що не пам’ятає.

— Ти ж Єгор? — вирішила пересвідчитися я.

— Ага.

Він усміхнувся трохи ширше, з більшою впевненістю. Може, мені просто здалося, що він прийшов знервований? Зараз від нього віяло спокоєм, легкістю і знову ж таки — світлом.

— Привіт, пам’ятаєш мене?

— Десь бачилися, але де… — він винувато знизав плечима. — Пробач, не можу згадати.

— У дитсадку, — сказала я. І ледь сама не засміялася. А він таки засміявся, коротко і якось дуже легко. Раптом обірвав сміх.

— Стривай… Таню?

Тепер уже настала моя черга сміятися.

— Ти диви! Впізнав!

— Вау… слухай, не сподівався тебе тут зустріти!

Він схопив кухля і сів навпроти мене. Зацікавлено зазирнув у вічі. Чорт… Щось не в’язалося. Ну не міг він сидіти щоночі під дверима, а потім так щиро впізнавати мене й радіти зустрічі. Та ще й це «не чекав»… Дідько…

— А ти що тут робиш? — спитав він.

— Живу я тут, Єгорко, живу.

— Давно?

— Не дуже… Пару років.

— Ого! А чого це ти так?

Зміст такого питання може зрозуміти лише людина, що жила тут.

— Не знаю. Тут мій дім, мені тут подобається. Мені тут якось…

— Тепло? — підказав він.

— Тепло.

Я здивувалася, як він це зрозумів. Хоча… Якщо все ж таки це він тут на нечисту силу полювання влаштовував, то ми з ним дуже схожі.

— А батьки як? — спитав він.

— Батьки у місті, а твої?

— Мої… — він замислився, ніби згадуючи, хто такі його батьки. — Мої нормально. До Єгипту поїхали цього літа. Повернуться за місяць…

Здалося мені, чи все ж таки щось болюче спалахнуло на хвильку в його теплих очах?

— А ти сам як?

— Так собі…

Він знову якось дивно відповів, і я пішла у наступ.

— Працюєш?

— Вчуся.

— Де?

— У Кульці.

— Чого? — не зрозуміла.

— В університеті культури.

— І як там тобі?

— Весело, — він усміхнувся.

Ні. Це просто не може бути він… Закортіло спитати відкрито: Дурень ти чи не Дурень?

Не спитала.

Образиться.

— Слухай, а як ти мене впізнала? — спитав він.

— Багато про тебе думала, — я зробила наголос на відповіді, уважно слідкувала за його очима. Нічого, крім легкого подиву.

— Чому?

— Що «чому»?

— Чому ти думала про мене?

— Якось побачила тебе на вулиці, довго намагалася згадати, хто ти.

— А, точно, я згадав, ми ж бачилися, так?

— Угу.

— Я тоді тебе теж не впізнав. Але так і не пригадав. І майже забув, що бачив тебе. Коли сьогодні дивився на тебе, навіть про ту зустріч не згадав. Пробач. Дівоча пам’ять.

Кажуть, вовкулаки теж хутко забувають усе…

Я вирішила наступати далі.

— А що це в тебе? — тицьнула пальцем у подряпину.

— Це я героїчно з кущем бився, — зі сміхом сповістив він.

Жартівник. Нічого не скажеш.

— І хто кого?

— Та так… трохи кущ мене, трохи я його, всім дісталося.

— А ти мене

1 ... 11 12 13 ... 32
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко"