Читати книгу - "Олень на тому березі, Василь Васильович Чухліб"

А то ж хто по стежині чмихав, довгим хвостом кушпелить? Та це ж борсучок Щетинка! Одного разу він Гасанця і Зайчиху в своїй норі прихистив, як гнався за ними злий Вовчище.

— Гей, Щетинко! Може, ти зі мною пограєшся? — закликає Гасанець.

— Е, таке придумав, — буркотить борсучок. — Мені спати саме час. Я після обіду завжди сплю.

Щетинка, позіхаючи, почимчикував до своєї нори, а Гасанець вкрай засмутився. І мама щось довго не повертається…

Ну й круті ж східці у цих зайчисьок! Поки виберешся, то й вечір настане, — чує Гасанець, як хтось, сопучи, примовляє.

І тут на ґанок перевалюється їжачок Топка.

— Хух, дай перевести дух. А тепер приймай гостинці! — І Топка скидає з однієї голки червонобоке яблуко, з другої — велику, як глечик, грушу. Ще й соковиту морквину з торбини дістає: — Знаю, що тобі морква така солодка, як ведмедю мед.

Гасанець аж розгубився.

— То це ти до мене в гості прийшов? — перепитує.

— А хіба не бачиш? Не до Вовка ж! — сміється Топка. — Почув, що ти захворів, ноги на плечі і — гайда!

Ну й Топка!

Відпочив трохи, а потім давай про всі лісові новини розказувати. Тоді пісеньку заспівав, яку, виявляється, сам склав. Така цікава пісенька:

А як почав Топка жолудями жонглювати, через спину перекидатися та всякі сальто-мальто робити, Гасанець про все на світі забувся. От циркач! Такого у всьому лісі не знайдеш.

Потім уже Гасанець учив Топку на барабані дріб вибивати, аж поки мама прийшла з поля.

— О, ти вже зовсім побадьорішав! — одразу помітила Зайчиха.

А й справді побадьорішав Гасанець. Ніби й у вусі перестало стріляти.

Одного дня тихе болото ніби хтось збурив. Невідомо хто, але всі його мешканці — постійні й тимчасові — гомоніли, лементували, галасували, били себе в груди. Доводили одне одному і всім разом — хто на що здатен, хто що уміє і кому на болоті найвища шана має бути.

— Скре-ке-ке! Скре-ке-ке! — розпиналася Жаба-скрекотуха. — Я найкраще співаю, мене все болото слухає. Я найвище стрибаю! Я найшвидше плаваю! Я…

— Чекай-но! — хитнула чубатою головою Чапля, що до того ніби дрімала. — А чи простоїш ти на одній нозі цілий день і цілу ніч?

— Пхе! Та це зовсім просто! — Жаба видряпалась на купину і виструнчилась на одній нозі. Та не постояла й хвилини — плюх у воду, тільки кола пішли.

— Бу-гу! Бу-гу! — зареготав Бугай. — Теж мені артистка! Ось коли я заспіваю-загуду— аж шибки в селі деренчать.

— Деренчать — це коли я співаю! Хіба ти так умієш? Др-р, др-р! — обурився Деркач.

— Та це ж відомо: кожен передусім себе хвалить. Тож знайте — співаю найкраще я! Кі-квік! Кі-квік! Без мене й болото не болото! — випнув груди Кулик.

Тоненька Очеретина слухала всі ті розмови, слухала і все нижче схилялася до води.

— А ти чого мовчиш? — зачепив її Вітер, який усюди буває, все бачить, усе знає.

— Бо я нічого не вмію робити, — прошепотіла Очеретина.

— Ет, таке вигадаєш! — лагідно доторкнувся до неї Вітер. — Кожен щось та вміє. Тільки, може, не здогадується про те до пори до часу. І він дмухнув на Очеретину раз, удруге.

І — о диво! — тоненька Очеретина несміливо, ледь чутно забриніла, пробуючи голос, а далі заспівала, заспівала…

Такою ніжною, такою сонячною була пісня тоненької Очеретини, що всі болотяні мешканці забули про свою суперечку.

Вони заслухалися.

Слухали Жаби-скрекотухи, вибалушивши й без того банькаті очі.

Слухав Бугай, набравши повен дзьоб води.

І Деркач слухав, і Кулик, який спочатку себе, а потім уже своє болото хвалить.

Завмерла гордовита Чапля на одній нозі. Від здивування вона й цю ногу ледь було не підняла, але ж — так, ви вгадали, — якщо Чапля підніме й другу ногу, то впаде.

Ну, а вітер полетів собі далі. Бо має усюди бувати, бо десь потрібен він іншим Очеретинам, які ще не пробудилися для своєї пісні.

Як не впрошували, як не вмовляли бабусю Ярину і тато, й мама, і Галинка з Марійкою, не схотіла вона в новий дім перебиратися.

— Тут я вік прожила, тут дітей виколисала й онуків, — утирала сльози ріжком хустини. — Та в новій хаті й печі немає, а мене вже кров не гріє…

Улітку всміхається стара хатина з-за мальв двома віконцями. Бабуся сидить на призьбі — як дивитися здалеку, то ніби спочиває. А підійдіть ближче — і побачите, що руки її все щось роблять: то віники з нехворощі в'яжуть, то квасолю лущать, то цибулю у вінки заплітають.

Взимку хатину по вікна замітає снігом. Тоді Марійка з Галинкою прокидають до неї від нової хати стежку, носять бабусі воду й дрова. Що старому, немічному за такої погоди робити? Натопить бабуся Ярина піч, сяде проти вікна й вишиває. Хоч до восьмого десятка сонце її котиться, зір у неї ще гострий, навіть нитку сама в голку просилює. Замолоду не було їй коли вишивати, бо ніде без бабусі не обходилось — ні на буряках, ні біля молотарки, ні на фермі, біля телят маленьких. А тепер час є,