Читати книгу - "КРАХ, Альберто Моліна Родрігес"

Він уже збирався діставати покришку з багажника, коли з дверей, що вели до будинку, висунувся Кіт.

— Освальдо! Я ж казав тобі, щоб ти не користувався «кадилаком» при виконанні завдання! Ідіотство користуватись машиною, яка «так різко виділяється серед інших.

— Шефе, я обіцяю…

— Нема чого обіцяти! Далі користуватимешся «понтіаком». Хай ця машина стоїть у гаражі. Зрозуміло?

Освальдо ствердно кивнув головою. Кіт пильно глянув йому у вічі — м'язи лиця напружені від злості.

— Старайся більше не робити помилок, — промовив хрипко. І зачинив двері.

«Якби я сказав йому про слід протектора, він убив би мене», — подумав Освальдо. І прудко заходився міняти покришку,

Було вже поночі, коли Освальдо, зупинивши «понтіак» біля тротуару, підійшов до дверей обшарпаного дерев'яного будиночка в Реглі, передмісті Гавани. Озирнувся навколо, постукав. Два різких удари. Пауза. Знову два різких удари.

— Хто там? — почувся з-за дверей хрипкий голос.

Освальдо— стукнув знову. Два різких удари. Пауза. Знову два різких.

— Я ж питаю, хто там! — криком зайшовся хрипкий голос.

— Я.

— Хто «я»?

— Освальдо, старий. Хто ж іще?

— Ага, хвилинку. Зараз вийду.

Освальдо глянув на годинника. Він і так затримався з виїздом, а тепер ще цей марудиться там. Він уже хотів постукати знову, коли відсунувся засув, двері відчинилися — рівно настільки, аби тільки можна було протиснутись.

— Проходь.

Освальдо зайшов до кімнати. Високий худий чолов'яга з довгими бачками зачинив двері. Це був чистильник з хімчистки. Він зразу ж попрямував до брудного обламаного ліжка, порився за ним і витяг набиту чимось паперову торбу.

— Давай швидше. Комітет захисту революції насторожі, і я зовсім не хочу, щоб бачили, як хтось виходить від мене з торбою.

— Не хвилюйся, мені це теж ні до чого.

— Візьми, — чолов'яга простягнув йому торбу, — і пам'ятай, що повернути мені маєш у понеділок. Згода?

Освальдо витяг кілька банкнот з кишені, помахав ними перед носом чистильника, відповів:

— Гей, куме, не турбуйся. Ось твої грошики.

Чистильник швидко перерахував гроші і сховав до кишені.

— Порядок.

— Ну, я зникаю.

Через кілька хвилин він уже натискав кнопку дзвінка в одному з будинків району Де Бече, в Гуанабакоа.

Двері відчинила гарна жінка непевного віку. Глянула спокійно:

— Кого вам?

(«А Данієль каже — стара. Ну й тип!»)

— Данієль вдома? — запитав якомога привітніше.

— Так, заходьте, сідайте. Він у своїй кімнаті, я покличу його.

Освальдо пройшов до вітальні, сів на диван. Кімната була приємна, чисто прибрана. Праворуч на піаніно стояла фотографія дівчинки з блакитними очима. Вона ніби всміхалася йому.

Двері відчинилися, зайшов Данієль.

— Проходь.

Вони пройшли їдальню і кухню, вийшли до дворика. Данієль дістав ключі, відімкнув маленький сарайчик у глибині дворика.

— Це твоя схованка? — зіронізував Освальдо.

Данієль коротко усміхнувся.

— Ні, це комора для усякого непотребу. Ну і також тримаю тут дещо з того, що приношу і не хочу, щоб вдома бачили.

Освальдо нишпорив навкруг очима.

— Ну, зробив?

Данієль дістав з ящика невеликий пакет.

— Про всяк випадок зробив півсотні. Тримай.

Освальдо розгорнув пакет.

— Люкс! — глянув він на посвідчення протипожежної охорони. — Працюй так і не матимеш ніякої мороки. Якщо, звичайно, не провалиш мене.

— Облиш, ти ж знаєш, я не зверну назад.

— Так. Але ж зараз, коли плід майже вистиг…

— Так що? Може, маєш сумнів щодо мене?

— Ні, друже. Просто те дільце, що маємо уладнати — то не дитяча забавка.

Данієль огледівся. Крізь вікно було видно, як на кухні порається жінка.

— Тихіше говори, стара ж може почути, — прошепотів.

— А хіба вона не знає про «мандрівку»?

— Ой, хлопче! Вона навіть не знає, що я в це устряв. А якби дізналася, що я її кидаю, таке було б!

— А ти не думаєш її викликати потім?

— Куди ж я її подіну? Хіба не знаєш, що на півночі, в США, на мене чекає Марія?

— Правда! Я й забув.

— Послухай, якщо вже заговорили про це. Виїзд — справа певна?

Освальдо звів руки догори:

— Про що мова! Ти ж знаєш мене.

— Так, проте… Ти ж про це більш не говориш.

— Про це потім, хлопче. Виїзд треба заробити. А тоді жируй собі, коли неждано-негадано опинишся на півночі і розважатимешся зі своєю кралею.

Данієль усміхнувся, сів на ящик, в якому були посвідчення:

— Я знав, ти і Кіт — хлопці надійні. Так що я повинен зробити?

Освальдо прибрав таємничого вигляду, витяг з кишені сорочки аркуш і простяг Данієлю:

— Подзвонити по цьому телефону на нафтоперегінний завод у той час, що тут зазначено, бачиш?

— Так.

— Тому, хто візьме трубку, скажеш усе те, що тут написано. Прочитай, чи все ясно.

Данієль поринув у читання, а Освальдо встав, зробив кілька кроків по комірчині. Обернувся — Данієль вже ховав папірець до кишені.

— Усе зрозуміло? — перепитав.