Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Дорога, Василь Стефаник 📚 - Українською

Читати книгу - "Дорога, Василь Стефаник"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дорога" автора Василь Стефаник. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 20
Перейти на сторінку:
class="p">- Ото, ти робітник!

- Ви не знаєте та й говорите пусте. Ану запитайтеся мами, який я розумний! Я оченаш [20] знаю цілий...


Жінка засміялася, а Семенко здвигнув плечима та замо­вк. За ним біг пес, а він нібито кидав йому кулеші і заманював іти за собою.



IV



Три дні опісля.


Посеред хати сидів Семенко і сестри і корито з маленькою дитиною стояло. Коло них миска із зеленими накрише­ними огірками і хліб. На постелі лежала їх мама, обложе­на зеленими вербовими галузками. Над нею сипів рій мух.


- Понаїдайтеся та й тихо сидіть, бо я понесу дитину до Ва­силихи, аби поплекала. Тато казали, аби нести рано, в полуднє й надвечір, а увечір вони самі вже прийдуть.


- Семенку, не переломи дитини.


- Я гадав, що ви спали. Тато, казали давати вам сту-деної води і булки їсти. Марія така чемна, що вона тоту булку ухватила і вкусила вже раз. Але я набив та й відібрав! їстимете?


- Не хочу.


- Тато зсукали ще свічку та й казали, що якби ви вмирали, аби вам дати в руки і засвітити. Коли я не знаю, коли давати...


Мама подивилася великими блискучими очима на сина. Безодня смутку, увесь жаль і безсильний страх зійшлися разом в очах і разом сплодили дві білі сльози. Вони викотилися на повіки і замерзли.


- Тато рано в хоромах [21] також плакали, так головою до одвірка лупили! Заплакані взяли косу та й пішли.


Взяв дитину й вийшов...



- Семенку, аби ти не давав Катрусю, і Марійку, і Василька бити мачусі. Чуєш? Бо мачуха буде вас бити, від їди відгонити і білих сорочок не давати.


- Я не дам та й татові буду казати.


- Не поможе нічого, синку мій наймиліший, дитинко моя найзолотіша! Як виростеш, щоб між собою дуже любилися, дуже, дуже!.. Аби ти помагав їм, аби не давав кривдити.


- Як я буду служити та й буду дужий, то я їх не дам, а буду до них щонеділі приходити.


- Семенку, аби просив тата, що мама наказувала, аби вас любив...


- Їжте булку...


- Співай дитині, хай не плаче...


Семенко хитав дитину, але співати не смів. А мама обте­рла долонею сухі губи і заспівала.


У слабім, уриванім голосі виливалася її душа і потихеньку спадала межи діти і цілувала їх по головах. Слова тихі, невиразні говорили, що кленові листочки розвіялися по пустім полю, і ніхто їх позбирати не може, і ніколи вони не зазеленіють. Пісня намагалася вийти з хати і полетіти в пусте поле за листочками...






ПОХОРОН



Спереду обдертий хлопчик, з біленьким коміром під ши­єю. У руках держить чорний хрест і все глядить на нього. За ним такі самі чотири хлопчики несуть труну. На її вічку білий тоненький хрестик, а ціла вона синя. В головах труни прибитий віночок із жовто-брудних цвітів. З оцих самих, що ростуть попри каміння на подвір'ях кам'яничних. Такий віночок, як калачик бідного мужика, що дає в церкві за простибіг.


За труною плететься кілька жінок. По них не знати, котра молода, а котра стара. В руках тримають малі, погаслі свічки. Під пахами несуть напівзів'ялі вазоники. То ті марні цвіти, що ніколи сонця задосить не мають і все з одного боку брудно-зелені, а з другого ясно-жовті.


Під ногами мокре каміння, і мряка непорушна висить у воздусі.


Одна жінка плаче, а друга їй каже:


- Як був здоровий, то грався цілий день коло моєї будки. Порпався заєдно в тім рівці, що дощ викопав довкола будки, і витягав усякі камінчики. Курятко біля квочки, ну, кажу вам, як курятко. І не брешу вам, але правду говорю, що кожного дня я вибирала черствіші булки і кликала його до будки. Він сідав коло мене і їв. Як він красно їв! Ручки такі маленькі, а він ними щипав мацінькі кришки та в ротик, у ротик. Най бог запише мені лишень ті булки, що я йому надавала...


Жінка плаче дальше.


- Осінь, осінь його доконала, сирий люфт [22] і студень. Бо ви цілий день не бували в хаті, а його різало без вас та й зарізало. А я приходила до нього і свіженькі булки приносила, але він уже не їв. Водиці йому треба було раз по раз. Лежав, як рибка, і все ротик роззявляв. Потім посинів геть, а пашіло від нього вогнем! Як би хто під ним вогонь розіклав, а його кісточки, як полінця, накидав, аби горіли...


Йдуть всі помучені, зів'ялі, сіру мряку хрестом прорізують.


- Але він умер, мабуть, від тої канапи, що на ній лежав. Ві­дки ви таку канапу дістали? Бігме, така, як домовина з подертих міхів. На такій канапі може здоровий умерти. Я би боялася тої канапи, якби сама з нею лишилася. Втекла б або порубала, ні, я б її в хаті не тримала!


- То канапа його тата, він на ній родився, то - спадок. Як вибирався з першого поверху, то нам її лишив.


- А де ж він тепер?


- Не знаю...


Маленький похорон завертає в другу вулицю. Чорний хрест обвився сивими цяточками мряки, хлопчики померзли, і баби ледве лізуть.


Йдуть серединою вулиці, як подерті тіні, чужі і незнайомі з ніким.


А цвинтар буде, лиш його через мряку сіру не видко.






СОН



Спав твердо.


Ліс шумів, стогнав, тонкі шепти рвалися з маленьких галузок і падали разом із змерзлим інеєм. Так, як би маленькі дзвіночки падали.


Вітер вив, як гнаний пес.


Небо чисте, задубіле, а місяць такий на нім ясний, як на різдво.


Третильник спав твердо. Головою сперся на свою купу ку­курудзів­, а ногами на дві панські. Чорне волосся поси­віло від інею, руда сардачина побіліла, моцні руки не чули зимна, а лице, спалене вітром, поцегліло.


Балакав крізь сон і за кожним словом випускав з уст сніп білої пари. Голос його йшов з вітром до ліса і бився довго від одного дерева до другого.


- Не рунтай того, бо воно зароблене, ти від мене береш, доброго богача найшов...


Здоймив кулак, але він безсильно зсунувся на сухе бади­л­ля.


- Я можу працувати, бо маю моцні руки, як кінцьке копито... Талапну раз

1 ... 11 12 13 ... 20
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дорога, Василь Стефаник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дорога, Василь Стефаник"