Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

- Не рви, доч­ко, хуст­ки, - гріх! Сьогодні неділя, - ска­за­ла ма­ти, лег­ко торк­нув­ши доч­ку пальця­ми по руці.

Онися пе­рес­та­ла на хви­ли­ну щи­па­ти то­роч­ки на хустці, але не­за­ба­ром знов по­си­па­лись з хуст­ки-му­че­ниці чер­воні та сині нит­ки.

Хазяїн роз­мов­ляв з приїжджим свя­ще­ни­ком то про се, то про те. Про­ко­по­вич­ка на­ду­лась і сиділа мовч­ки: їй не хотілось ви­да­ва­ти доч­ки за дя­ка. Але сват повів роз­мо­ву про не­давні со­ро­ко­ви­ни по батькові Ха­ри­то­на й за­ки­нув, що гро­ма­да в Вільша­ниці, після по­хо­ро­ну ста­ро­го батька, обібра­ла на па­рафію Ха­ри­то­на. Про­ко­по­вич­ка нас­то­ро­чи­ла ву­ха й по­ве­селіша­ла. Во­на ве­се­ло роз­го­во­ри­лась, ста­ла привітніша й пос­ла­ла Они­сю при­нес­ти най­ліпшої, най­смачнішої на­лив­ки. Гості приміти­ли, що ха­зяй­ка ста­ла добріша, й собі якось роз­во­ру­ши­лись. Ха­ритін ве­се­ло підвів очі й уки­нув кілька слів в роз­мо­ву, але до Онисі не смів він сло­ва про­мо­ви­ти, тільки ди­вив­ся то на її бро­ви, то на чер­воні не­ве­личкі ус­та.

- Як бог по­мо­же, - ска­зав сват, - то ми оце ви­ря­ди­мо Ха­ри­то­на до Києва. Гро­ма­да вже на­ла­го­ди­лась по­си­ла­ти до вла­ди­ки про­шен­ня, щоб Ха­ритін зос­тав­ся свя­ще­ни­ком на батьківсько­му місці. Як тільки вла­ди­ка зго­диться, то ми, пом'янув­ши батька на со­ро­ко­ви­нах, оже­ни­мо на­шо­го Ха­ри­то­на та й убе­ре­мо йо­го в ря­су.

- От і доб­ре! Сла­ва бо­гу! - про­мо­вив Про­ко­по­вич. - Бу­де­мо близьки­ми сусіда­ми.

- Та нам би, па­нот­че, хотілось бу­ти не тільки ва­ши­ми близьки­ми сусіда­ми, але навіть ще ближ­чи­ми людьми; ми хо­че­мо порідни­тись з ва­ми, - ска­зав сват. - У вас доч­ка на ви­данні, а в нас же­них.

Бліде Они­си­не ли­це спах­ну­ло на­че по­лум'ям. Во­на по­чер­воніла й спус­ти­ла очі до­до­лу. Ру­ки за­мер­ли на хус­точці, й чер­воні й сині нит­ки пе­рес­та­ли си­па­тись на за­пас­ку. Ха­ритін по­чер­вонів і собі, як пан­на, не знав, де діти ру­ки.

- Як же ви ду­маєте, отець Сте­пан? - спи­тав сват.

- Я з до­ро­гою ду­шею, але тре­ба спи­та­ти й ма­тері, й доч­ки, - ска­зав Про­ко­по­вич, пог­ля­да­ючи на дам. - Що ти, панімат­ко, ска­жеш? - ска­зав він, обер­та­ючи очі до жінки.

- Я… як доч­ка ска­же, то так і я, - лед­ве обізва­лась Про­ко­по­вич­ка з не­охо­тою: їй шко­да бу­ло Ба­ла­бу­хи, але во­на зна­ла, що він більше не приїде.

Діло до­хо­ди­ло до Онисі. Во­на на­си­лу вдер­жа­лась на місці. Їй хотілось схо­пи­тись і втек­ти в са­док.

- Як же ти ска­жеш, доч­ко? - прос­то спи­тав в Онисі батько.

- Я згод­жу­юсь, - на­си­лу про­мо­ви­ла Они­ся, не підво­дя­чи очей.

- Коли так, то, по людсько­му зви­чаю, заміняй­мо свя­тий хліб, а потім тро­хи між со­бою поміркуємо, - ска­зав батько.

Онися лед­ве пе­ре­ки­ну­лась з Ха­ри­то­ном кілько­ма сло­ва­ми, але во­на вга­ду­ва­ла своїм жіно­чим сер­цем, що Ха­ритін підхо­дить під її зав­зя­ту­щий, ду­жий тем­пе­ра­мент, що во­на бу­де прав­ди­вою гос­по­ди­нею в своїй хаті. Окрім то­го, Ха­ритін ду­же спо­до­бав­ся їй своїм делікат­ним ли­цем і ти­хи­ми синіми очи­ма.

Поки си­ни справ­ля­ли со­ро­ко­ви­ни по батькові, по­ки за­ру­чив­ся Ха­ритін з Они­сею, по­ки вільша­ницька гро­ма­да на­ла­го­ди­лась пос­ла­ти ста­рос­ту до Києва з про­шен­ням до вла­ди­ки, - ми­ну­ло чи­ма­ло ча­су. А тим ча­сом Ба­ла­бу­ха не сидів дур­нич­ки в своїх Хильках.

"Хочу же­ни­тись! До­ки йо­го бур­ла­ку­ва­ти та бай­ди­ки би­ти! - ду­мав Ба­ла­бу­ха, хо­дя­чи по сад­ку. - Не схотіла Они­ся, - знай­ду де­сять кра­щих, а та­ки во­се­ни оже­нюсь. Тре­ба шу­ка­ти та на­пи­ту­ва­ти дівчи­ни".

Балабуха гля­нув на го­род і вглядів ши­ро­ке лис­тя гар­бу­зин­ня. Те гар­бу­зин­ня на­ве­ло на йо­го та­ку злість, що він тричі прок­ляв Они­сю й не міг більше не тільки їсти гар­бу­за, але й ди­ви­тись на йо­го.

- Тату, дай­те ко­ней! Поїду ще в Хохітву. Там пан­ни не прості, вби­ра­ються в сукні по-панській. - Цур їм, тим плах­там! Поїду ще до су­конь.

- Про ме­не, їдь до су­конь. Тільки ті хохітвянські сукні, мо­же, ака­демісте, не для те­бе шиті. Во­ни горді, нех­ту­ють по­по­ви­ча­ми, бо самі з панів, ма­ють кріпаків, ма­ють ба­га­то по­ля. Але ку­пить не ку­пить, а по­тор­гу­ва­ти мож­на. Ці вже при­най­мні не при­чеп­лять гар­бу­за під во­зом, - ска­зав батько.

- Не при­чеп­лять, то так лас­ка­во та делікат­но вип­ро­во­дять з ха­ти, - обізва­лась ма­ти. - Од­на­че в Тер­лецько­го чо­ти­ри пан­ни на ви­данні. Мо­же, кот­ру й ви­да­дуть. Тільки, си­ну, пе­редніше ніж виїзди­ти з дво­ру, сядь та доб­ре наїжся, бо там го­ду­ють по-шля­хетській: яки­мись пун­ди­ка­ми та лас­ка­ви­ми сло­ва­ми, а не пи­ро­га­ми.

Погонич запріг коні, вки­нув в тор­бу хліба й са­ла на по­лу­день, бо бо­яв­ся їха­ти в Хохітву без харчі, й по обіді однієї неділі Ба­ла­бу­ха поїхав в Хохітву.

Хохітва бу­ла не­ве­ли­ке се­ло ко­ло са­мо­го Бо­гус­ла­ва, роз­ки­да­не по пра­во­му ви­со­ко­му бе­резі Росі, між ря­да­ми чи­ма­лих гір. За Рос­сю бу­ла чу­до­ва кар­ти­на. Над са­мою во­дою сто­яла ви­со­ка, але не ши­ро­ка ске­ля, ніби стіна з каміння. На кам'яній стіні бу­ло вид­ко вздовж і впо­пе­рек щіли­ни та роз­ко­ли­ни. В щіли­нах зе­леніли пуч­ки тра­ви, жов­тих квіток, по­де­ку­ди стриміли не­ве­личкі зе­лені кущі гло­ду та шип­ши­ни, не­на­че кан­де­ляб­ри, розвішані по стіні. Під ске­лею рос­ли ло­зи та оче­рет. Се­ред Росі не­на­че ле­жав не­ве­лич­кий острівець з през­до­ро­во­го каміння, без ла­ду на­ки­да­но­го ку­па­ми. За кам'яною стіною бу­ло вид­но по­над Рос­сю ряд не­ви­со­ких гір. На го­рах зе­ленів гус­тий ста­рий ліс. Ко­ло острівця шуміла во­да на по­ро­гах, темніла, не­на­че стеж­ка, чор­на греб­ля, а під са­мою кру­тою ске­лею сто­яв млин. На го­рах, на гор­бах, в узьких до­ли­нах бу­ла роз­ки­да­на Хохітва.

Дім свя­ще­ни­ка Тер­лецько­го ви­хо­див на ули­цю; зе­ле­ний сад слав­ся по­за до­мом тро­хи не до са­мої Росі. Ко­ло до­му бу­ло вид­но дов­гий двір, на кот­ро­му по обид­ва бо­ки сто­яли два ря­ди хат. Там ко­лись жи­ли кріпа­ки свя­ще­ни­ка Тер­лецько­го. Йо­го жінка бу­ла шля­хетсько­го ро­ду й діста­ла в при­да­не той не­ве­лич­кий ку­ток в Хохітві. Всю реш­ту се­ла заб­рав її брат, про­дав се­ло од­но­му ба­га­то­му гра­фові, а сам вмер. Тер­лецький за­го­ро­див не­ве­лич­кий ку­ток собі в подвір'я, не да­вав тим лю­дям землі, заб­рав навіть їх го­ро­ди, а лю­дей по­вер­нув прос­то в най­ми­ти. Але йо­го кріпа­ки десь діва­лись, не­на­че віск роз­топ­лю­вавсь: одні повтіка­ли на сте­пи, другі по­ви­ми­ра­ли. Дівча­та по­ви­хо­ди­ли заміж на се­ло. І скінчи­лось тим, що в тих ха­тах зос­та­лось кілька калік та каліку­ва­тих, кот­рим бу­ло зовсім не­ви­год­но втіка­ти з дво­ру.

Балабуха в'їхав у двір. Пе­ред ним вир­нув з-за повіток та ха­ток здо­ро­вий дім з ви­со­ки­ми вікна­ми, з ган­ком. Пе­ред вікна­ми бу­ло вид­но клум­би, за­сад­жені не гвоз­ди­ка­ми та лю­бист­ком, а лев­ко­ями, аст­ра­ми та фіалка­ми. Дім був доб­рий, доб­ре вши­тий. Повітки й клу­ня бу­ли опо­ряд­жені по-гос­по­дарській. Ого­ро­жа бу­ла но­ва. В дворі бу­ло чис­то. Навіть ближчі