Читати книгу - "Повія, Мирний"

- Богу мо­ляться?.. - хтось ска­зав. I нес­тям­ний ре­гiт при­вi­тав угад­чи­цю.

- Та цитьте, не ре­го­чiть… ще ба­тюш­ка у церк­вi по­чує, - хтось при­дер­жує.

- Та ба­тюш­ка - то нi­чо­го. А як ста­рий дяк по­чує, - ка­же Гор­пи­на, - та зас­та­ве за со­бою спi­ва­ти - ото бу­де ли­хо!

Дiвчата аж за бо­ки бе­руться та ре­го­чуть вiд ку­мед­них Гор­пи­ни­них ви­га­док, а та i не пе­рес­тає - ме­ле. Хрис­тя i со­бi за дру­ги­ми смiється. Як йо­го не ре­го­та­ти, ко­ли Гор­пи­на, здається, i ка­мен­но­го розс­мi­шить.

Час ве­се­ло i швид­ко йде. Нез­чу­ла­ся Хрис­тя, ко­ли i з церк­ви вий­шли, як ма­ти, сiп­нув­ши її за ру­кав, - по­ра до­до­му! - ска­за­ла.

- Гляди ж, Хрис­те, - гук­ну­ла Гор­пи­на, - я за то­бою за­бi­жу: пi­де­мо ко­ля­ду­ва­ти.

Вернулися Прiська i Хрис­тя до­до­му - кра­ще б не вертали­ся­!.. Хрис­тi ще вчу­вається ре­гiт дi­во­чий, ве­се­лi їх ви­гад­ки, при­по­вiст­ки… а тут у ха­тi ти­хо, аж сум­но; ма­ти та­ка пону­ра. Сi­ли роз­гов­ля­тись, а Прiська - за сльози.

Весело про­хо­дить свя­то при щас­тi, при дос­тат­ках, а ко­ли го­ре на­ляг­ло на ду­шу, ко­ли ту­га за сер­це ку­сає - то­дi i свя­то не в свя­то! Час, як без­но­гий чо­ло­вiк, лi­зе, ту­га та го­ре га­дю­кою в'ється бi­ля сер­ця, бе­зод­рад­нi дум­ки обiй­ма­ють го­ло­ву. У бу­день хоч бу­ден­нi кло­по­ти ро­зiб'ють їх, а в свя­то нi­що не за­бо­ро­не­не - прос­тiр їм, роз­кiш. I ра­дiс­ний ви­падок при­не­се важ­ку спо­мин­ку: ко­лись то те бу­ло, ко­лись во­но ра­ду­ва­ло, а те­пер?.. Нi­ко­ли вже во­но не вер­неться уд­ру­ге… Пла­че чо­ло­вiк гiр­ки­ми сльоза­ми. Пла­ка­ла i Прiська.

Пiсля обiд на хви­лин­ку при­бiг­ла Одар­ка Здо­ри­ха. Молод­а та здо­ро­ва, во­на, як пташ­ка, на­ще­бе­та­ла пов­ну ха­ту i, як пташ­ка, ум­ча­ла­ся.

"Щаслива, здо­ро­ва, - ду­ма­ло­ся Прiсьцi. - А тут нi щас­тя, нi здо­ров'я…"

Вона ляг­ла спо­чи­ти, та їй не спа­ло­ся.

Христя теж нудьгує, не знає, де дi­ти­ся. Оце по­си­дить у ха­тi, пог­ля­не на ма­тiр, сум­ну та мов­чаз­ну, i по­бi­жить за двiр, на ву­ли­цю, по­ди­ви­ти­ся на лю­дей, що то в па­рi, то оди­но­ко сну­ють: тi в гос­тi, тi з гос­тей… Десь да­ле­ко чут­но дi­воцьку пi­сню; до­но­ситься крик­ли­вий па­ру­бо­чий го­мiн… Во­на ту­ди б по­бiг­ла, нез­чу­ла­ся там, як i час ми­не, - так ма­ти не пус­кає. Ще га­разд, що ко­ля­ду­ва­ти обi­ця­ла пус­ти­ти, а то хi­ба дав­но во­на ка­за­ла: чо­го ти пi­деш? Чи слiд ту­ди то­бi хо­ди­ти? Ще он заш­по­ри не одiй­шли, а то­бi спi­ви та жар­ти в го­ло­вi… Ту­пим но­жем рi­за­ли тi не­до­го­во­ре­нi ре­чi за сер­це Хрис­тю; крадько­ма, сти­ха во­ни на­га­ду­ва­ли їй про смерть батько­ву, про їх си­рiтську до­лю… їй учу­вав­ся до­кiр людський: ото, не вспi­ла ще батька заг­реб­ти, а вий­шла гор­ла­ни­ти!.. Сум­ною та ос­то­гид­лою їй здається i пiс­ня дi­воцька. А тут, як на те - хви­ля дзвiн­ких го­ло­сiв до­но­ситься до її ву­ха… знай­ома i лю­ба їй пiс­ня ллється… го­лос бри­нить у її сер­цi, по­ри­ває вик­рик­ну­ти, пiд­хо­пи­ти… Во­на од­вертається, щоб не чу­ти, дос­лу­хається до го­мо­ну людсько­го, кот­рий уже, пос­та­но­вив­ши свя­то, пле­теться до­до­му i вго­лос ви­мов­ляє свої таємнi дум­ки… А прой­дуть лю­ди - i їй зно­ву сум­но. "Гос­по­ди! хоч би день ми­нав ско­рi­ше!" - скар­житься во­на, iду­чи у ха­ту.

Надвечiр Гор­пи­на за­бiг­ла по Хрис­тю.

- Скорiше, Хрис­те, одя­гай­ся; уже на­ша че­лядь у збо­рi!

- Куди се? - пи­та Прiська.

- Колядувати, ма­мо.

- Ти б кра­ще не йшла, доч­ко. Хрис­тя гля­ну­ла на Горпи­ну…

- Тiточко, го­лу­боч­ко, - за­то­рох­тi­ла та. - Пус­тiть її. Хай во­на хоч тро­хи про­вiт­риться. Ви ж ба­чи­те, на що во­на перевел­ася. Прiська тiльки мах­ну­ла ру­кою:

- Та йди вже… Що з ва­ми по­дiєш? Не пус­туй тiльки там. Под­ру­ги, ра­дi, заб­рав­шись за ру­ки, не пiш­ли - по­бiг­ли з дво­ру. Прiська зос­та­ла­ся са­ма. Нуд­но їй та тяж­ко у своїй ха­тi, i все дум­ки не­ра­дiс­нi кло­по­чуть го­ло­ву. Во­на вий­шла про­хо­ди­ти­ся над­вiр.

Смеркалося. Го­ло­си ма­лих ко­ляд­ни­кiв уже роз­ти­на­ли­ся по се­лу; гос­тю­вальни­ки вер­та­лись до­до­му; чу­ла­ся дрiб­на жi­но­ча рiч, гру­ба чо­ло­вi­ча мо­ва. Се­ло пе­ред ве­чо­ром заго­монiло, за­гу­ло; во­но мов зна­ло, що нас­ту­па­юча нiч не­за­ба­р­ом усiх упо­кое, i пос­пi­ша­ло на­го­во­ри­ти­ся: там скли­кали сви­ней го­ду­ва­ти; там рев­ла ско­ти­на по загорода­х; по дво­рах жiн­ки сну­ва­ли з дiй­ни­ця­мя. "Турбую­ться лю­ди, а ме­нi i то­го кло­по­ту не­має; нi над чим клопот­атися", - думал­а Прi­сь­ка, ви­хо­дя­чи за хвiрт­ку. Ко­ло Здоров­ого дво­ру сто­яла Ода­р­ка i ди­ви­ла­ся на ву­ли­цю.

- Здрастуйте, тiт­ко! - гук­ну­ла во­на на Прiську. - Вий­шли про­вiт­ри­ти­ся?

- Оце, як ба­чиш… Хрис­тя пiш­ла ко­ля­ду­ва­ти, а ме­не нудь­га ви­жи­ла з ха­ти. Пi­ду, ду­маю, хоч по­див­лю­ся на лю­дей.

- Ви б, тi­точ­ко, до нас iш­ли по­си­дi­ти. Кар­по пiс­ля обi­ду як пi­шов ку­дись, та й до­сi не­має. Дiт­во­ра у ха­тi клопочеть­ся­: де батько? Оце вий­шла виг­ля­ну­ти. Десь, вид­но, заба­рив­с­я… Iдiть до нас, тiт­ко! Уже Ми­кол­ка за ва­ми так ску­чає. "Чо­му се, ма­мо, ба­бу­ся до нас не хо­де?" - усе допит­ує­ть­ся.

- Спасибi то­бi, Одар­ко. Я б i прий­шла, так нi на ко­го ха­ти ки­ну­ти.

- А ви зап­рiть ха­ту. Хто там прий­де? Iдiть, тiт­ко: посиди­мо­, по­гу­то­ри­мо. Прiська не за­ба­ри­ла­ся. За­пер­ти бу­ло нi­чим ха­ту; га­разд, що хоч до скри­нi за­мок є, а то ще й ха­ту за­ми­ка­ти. Та й вiд ко­го? У се­лi все свої лю­ди, знай­омi, вi­до­мi, на­пе­ре­чо­тi, на ви­ду; а чу­же? хто те­пер чу­же заб­ре­де на се­ло? Зак­ру­ти­ла Прiська две­рi ло­ма­кою - от i все. Дiт­во­ра нес­ка­зан­но зра­дi­ла ста­рiй Прiсьнi.

- Бабуся, ба­бу­ся йде! ба­бу­ся прий­шла! - вик­рик­нув ра­дий Ми­кол­ка i поб­рав­ся на ру­ки до Прiськи.

- Ба-ба, ба-ба-ба… - своїм нет­вер­дим ще язи­ком вимовля­ла­ не­ве­лич­ка дiв­чин­ка Олен­ка, прос­тя­га­ючи до Прiськи ку­ла­ча­та.

Дiтвора страх лю­би­ла Прiську. Во­на завж­ди умi­ла з нею обiй­ти­ся; то, ди­вись, шма­то­чок хлiб­ця при­не­се i дає: "Це вiд зай­ця вiд­ня­ла", - ска­же. А дiт­во­ра за­ти­нає так ча­сом i су­хий шма­ток, на­че со­лод­кий ме­дя­ник. I на сей раз Прiська за­хо­пи­ла з со­бою два пи­рiж­ки з ква­со­лею - i дiт­во­ра, ра­да гос­тин­це­вi, прий­ня­ла­ся їх уми­на­ти. Одар­ка са­ма не мен­ше зра­дi­ла: раз - що уга­му­вав­ся ди­тя­чий крик та до­куч­ли­ве до­пи­ту­ван­ня про батька, а дру­ге - є з ким i са­мiй сло­вом пе­ре­ки­ну­тись, по­го­мо­нi­ти.

Розмова зав'яза­ла­ся. Одар­ка при­га­дує своє жит­тя, Прiсь­ка своє. Не­ра­дiс­нi то бу­ли ре­чi для роз­мо­ви; от­же незчули­ся­, ко­ли i як стем­нi­ло. Дiт­во­ра, наг­рав­шись, за­хотiла спа­ти. Прiська ма­ла бу­ла до­до­му йти, та Одар­ка на­моглася.

- Посидьте, тiт­ко. По­го­мо­ни­мо ще. Я ков­ба­су ро­зiг­рiю, пiд­ку­си­мо; а тим ча­сом, мо­же, i Кар­по на­дiй­де.

Чогось у Прiськи сер­це за­бо­лi­ло, ко­ли Одар­ка зга­да­ла про Кар­па. Чо­го? Їй при­га­дай­ся її Пи­лип, кот­ро­го приходи­лось, от як