Читати книгу - "На віру, Коцюбинський"

- Добридень вам, кумо! Здорові будьте з неділею, - гукнула Мотря від воріт.

Явдоха здригнулась, глипнула на куму й відказала:

- Дай, боже, здоров’я! Сідайте, кумо, за гостя будете. Як же вам ведеться на новім господарстві, кумо? - Нічого, кумо, нічого… Старий мій так чепуриться, що куди й молодому до його! Заходивсь пересипати повітку: пошити ще сніпками та обмазати, то й готова буде. А я коло хати такого мазання мала, що ще й досі болять мене, любко. руки й ноги, а крижі як перебиті, неначе хто бучком попер…

Мотря розказувала про свої клопоти в новій оселі, Явдоха про відпусти, черниць, про тяжкі кари божі за гріхи…

- Кумо мої любі та милі! Що я маю казати вам?! - почала Мотря.

- Кажіть, серце, буду чути…

- В п’ятницю рано, іно влізла я місити глину, прибігає мій небіж - Гнат. Глянула я на нього й бачу, що чогось він не такий став, немов йому що пороблено… «Що тобі, сину?» - питаю. «Тітко мої любі та милі, відказує, як ви не схочете допомогти мені, то доведеться мені марне погибати… » А я аж заплакала гіренько, та й кажу: «Сину мій любий та милий! Як же мені не стати тобі у пригоді, коли ти в мене найближча родина. Адже в мене не поле засіяно родиною». А він, правда, поцілував мене в руку та й каже: «Самі ви, тітко, знаєте мою недолю… знаєте, як ми любилися з Настею - себто дочкою вашою, кумо! - та розлучили, каже, нас вороженьки люті, не дали нам подружитися. А тепер я ходжу, світом нуджу, нема мені життя без Насті… Як не буду з нею жити, то буду в сирій землі гнити… йдіть, каже, до тітки Явдохи, просіть їх, най пустять свою Настю зо мною на віру жити…» Так мені його жалко стало, кумо, так дуже жалко, що й не сказати… От я й прийшла до вас, любко: еге, пустіть свою Настю до Гната, він чоловік тихий, трудовитий…

- Що се ви, кумо? Господь із вами! Моя дочка удовиця, їй люди трапляються, не сьогодні - завтра хтось посватає. Нащо ж їй сидіти на віру?

- Коли ж вони, кумцю, дуже любляться, Гнат із Настею! Як ви їх розлучите, то дочка плакатиме на вас, а у вас одна дитина, не годиться їй світ зав’язувати!

- Де там, кумо, де там! І не кажіть мені сього! Щоб я оце потурала дочці у такому ділі, щоб я підводила її на гріх? Таж би мене покарала мати божа, таж би я й не відпостилася, й не відмолилася…

- Щирому коханню і бог не противник, як кажуть люди, - перепинила Мотря.

- Де там, серце, де там! Інше діло вам, ви вже жінка в літах, по третьому чоловіку, грішного і в думці не маєте, вам уже й бог простить, а моя Настя ще двічі може віддатись, нащо ж їй грішити? І так господь карає за гріхи наші тяжкії…

Явдоха почала оповідати, яке чудо недавно сталося в Горишківці. У тому селі жив один чоловік та мав четверо дітей; діти єсть, а годувати їх нічим, бо звичайно у переднівок рідко хто має свій хліб, а у того чоловіка й скибочки не було. Ото як докучило йому, що діти пищать їсти, він ухопив ніж та хотів їх порізати з тої розпуки… А діти й просяться: «Не ріжте нас, тату, ми будемо спати до нового хліба…» Полягали покотом на печі та й поснули. Сплять день, ба сплять другий. Вже тому чоловікові й моторошно, вже й будить їх, а вони сплять, як мертві… Вже й острах узяв того чоловіка, почав він богу молитись, а діти сплять. Пішов до попа, найняв молебень, нічого не помагає… Пораяв хтось тому чоловікові піти у Київ, до святих печер; от він і пішов, а діти сплять і досі… Ох, боже наш, боже милосердний! Тяжкі гріхи наші перед тобою!

Скільки Мотря не вговорювала Явдоху пустити дочку на віру до Гната, скільки не прохала - нічого не помоглося. Явдоха казала, що не пустить Насті. Вона справді боялася, щоб не випав здоровий град, завбільшки в баранячу голову, та не вбив її за гріхи.

Так і розійшлися куми, не скінчивши Гнатового діла.

Надвечір прийшла Настя з гостини. Мати почала розпитувати її про Гната. Вона хотіла дізнатись, чи знає дочка про замір Гнатів, а як знає, то що скаже на те. Настя призналась матері, що любить Гната, що хоче жити з ним на віру. Стара напнула її мокрим рядном. Хай вона виб’є собі з голови і Гната, і любощі, бо то дурниця! Поки мати жива, сього не буде, бо вона не хоче сорому на старість, не хоче прогнівати бога, що вже й так карає людей за гріхи! Настя сперечалася, казала, що втече від матері. Вона, плачучи, дорікала матері, що мати гризе її, хоче занапастити її долю, не боячись гріха, хоч і ходить по монастирях та відмолює гріхи цілого світу. Заплакана Настя вибігла з хати в садок під свою любиму яблуню. Крислата яблуня нагадала їй любу розмову з милим й ті щасливі хвилі життя, що перейшли тут, під цим розлогим гіллям.

«Що буде - те буде, а піду до Гната», - подумала вона, втихомирившись трохи. Вона була м’якої вдачі, її можна було на все підмовити, але тихим, лагідним словом. Материне бурчання лише підживляло її мляву енергію. Настя взяла розважати, як та коли перебратись їй до Гната. Е, що довго думати! Адже у п’ятницю йде мати на відпуст саме перед жнивами молитись, щоб вніс господь хліб у руки. Переказати лиш до Гната, щоб завіз її скриню, та й по всьому. Настя замарилась над картиною тихого раю в милого хаті… А як же кинути матір саму, та ще в жнива? Ся думка, мов серпом, підтяла Настині мрії. Їй жаль стало матері… Нічого, вони разом з Гнатом вижнуть материне жито, то, може, скоріше вблагають стару не гніватись. Настя аж повеселішала від щасливої думки.

У понеділок зумисне вибігла Настя назустріч Гнатові, як він вертався з роботи, і переказала сподіватись її в п’ятницю.

В