Читати книгу - "valse melancolique, Ольга Кобилянська"

Відтак усіла біля нас на свій фотель.

Мовчала.

- Добре, що ти прийшла, музико, - обізвалася Ганнуся, - ми вже так ждемо на тебе!

Вона не обзивалася. Сиділа, мов статуя, нерухомо.

- Ти чуєш, Софіє? - спитала вже я.

- Чую. Прошу, запаліть лампу! - заговорила зміненим голосом.

Я вибалушила крізь темряву очі на неї, - таким голосом не говорила вона звичайно. Запалила велику лампу над столом і глянула тривожно на неї.

Вона сиділа бліда, як смерть, а очі її, звернені саме на мене, сіяли фосфоричним світлом якимсь і видалися мені незвичайно великі...

І артистка побачила на ній зміну.

- Софійко, ти хора? - кинулася до неї.

- Ах, ні, ні! - запевняла, силуючися до звичайного тону, і спустила нагло погляд.

- Але я бачу, що ти не своя, зозулько! Ходи, їж що! Відтак підемо на прохід.

- Я не голодна, - відповіла, - їжте самі... Я буду грати. Заки з'їсте, я буду грати.

- Ти ж утомлена! Ходи їж з нами! - попросили ми обі відразу, й обі приступили до неї.

- Ні, не буду, не можу! - Дивилася на нас такими великими благаючими очима! - Я дістала лист від вуйка... і не можу! Читайте. Піду грати. Мушу грати!

І піднявшися, сягнула до кишені й кинула нам лист на стіл. Відтак, таким самим кроком, як перше, пішла до кімнати...

Ми кинулися читати листа. Вуйко подавав їй до відомості, що оженився і не може її у Відні удержувати.

Ми поніміли.

Ганнусі закрутилися сльози в очах, а мене пришибло страхом, невмотивовано глибоким страхом!

- Се зле, Мартухо... ах, лайдак він!

Я кивнула головою й сіла. Усіла коло столу без думки, а очі звернулися туди, за нею.

Вона грала там, у неосвіченій кімнаті, а двері стояли, як перше, отворені...

Грала свій вальс, але так, як ніколи.

Мабуть, ніколи не заслугував він більше на назву "Valse mélancolique", як тепер. Перша часть - повна веселості і грації, повна визову до танцю, а друга... О, та гама! Та нам добре знана ворохобна гама! Збігала шаленим льотом від ясних звуків до глибоких, а там - неспокій, глядання, розпучливе нишпорення раз коло разу, топлення тонів, бій, - і знов збіг звуків удолину... відтак саме посередині гами смутний акорд-закінчення.

Ганнуся плакала. І я плакала.

Обі знали ми, що одно життя зломилося.

Відтак вона скінчила грати і ввійшла.

- Тепер дайте мені їсти, - сказала і, станувши коло столу саме проти світла, закинула руки за голову й почала простягатися, як чинила се звичайно по довгій утомляючій грі...

Ми піднялися, урадувані її словами...

Однак вона не вспіла ще до кінця простягнутися,- вигиналася якраз найвигідніше, - коли саме в тій хвилі розлігся з кімнати, в котрій стояв інструмент, страшенний лоскіт, а відтак слабий жалісний зойк струн...

Вона струхліла.

- Резонатор тріс! - крикнула Ганнуся.

- Струна! - крикнула я.

- Резонатор!

Вона скричала не своїм голосом і полетіла до кімнати. Заки ми пігнали за нею з світлом, вже знала, що сталося.

- Резонатор? - спитала Ганнуся.

- Струна...

- Отже - струна!

І справді лише струна. Інструмент був цілком відкритий, і ми всі похилилися над ним і бачили ту струну. Одна з басових лежала аж звита з сильного напруження між іншими, просто натягненими струнами, поблискуючи, мов темним золотом, до світла...

- А я гадала, що то резонатор спроневірився тобі! - обізвалася Ганнуся вже своїм звичайним безжурним тоном, однак вона не відповіла вже. Упала лицем на струни - зомліла...

Ми винесли її. Відтак відтерли, і Ганнуся побігла сама по лікаря. Заки він прийшов, вона заговорила.

- Чому Ганнуся казала, що резонатор тріс? Чому? - питала заодно майже розпучливо, так, як питають малі діти, не розуміючи причини відчутного жалю, не тямлячи, що з нею діялося. Я втихомирювала її. - Чому, чому?.. Але чому казала? - домагалася, і великі сльози котилися з її очей... - Чому казала, коли не спроневірився!..

* * *

Лікар приступив до її ліжка, як дістала сердечний удар.

Не міг їй помогти.

Зворушення, яких зазнала, були засильні і наступали заскоро, одне по другім, щоб їм могла опертися її фізична сила. Побороли її.

* * *

Винесли нашу музику.

Май забрав її до себе.

Ганнуся не дізналася ніколи, як причинилися її без думки кинені слова до сумної події; але вона й без того не могла кілька неділь успокоїтися. Від часу до часу плакала своїм сильним, пристрасним плачем, закинула всі барвні речі і роздерла прекрасний розпочатий малюнок, до якого мала їй "музика" служити до якогось там мотиву; але по шістьох тижнях затужила знов за барвами і, попрощавшись з усіма, виїхала до Рима...

Фортеп'ян "музики" забрала я до себе, і на нім грає мій син. Але хоч я і як ходжу коло нього, стираю з нього найменший порошок, мені все здається, що він понурий, осиротілий і тужить за тими білими дрібними руками, що гладили його по чорній блискучій поверхні рухом, повним любові і ніжності, а по клавіатурі його мелькали, мов білі листки...

Ганнуся переконує мене, що мій син не буде ніколи артистом - і може, правда по її стороні. Але зате її син буде артистом, як не заводовим, [21] то бодай по душі.

Повернула по трьох роках побуту з Італії і привезла з собою прекрасного дволітнього хлопчину, темного, мов із бронзи, з її очима.

- Де твій чоловік? - спитала я її, коли зложила мені візит, елегантна, пишна, мов княгиня. Вона підсунула високо брови й поглянула на мене здивованими очима.

- Чоловік? Я не маю чоловіка. Батько мого хлопця остався там, де був. Не могли погодитися в способі життя, і коли не хотів мене зрозуміти, я покинула його. Але хлопець - мій. Я заробляю сама на нього, і він - мій. Ніхто не має права до нього, окрім мене. Те право закупила я своєю доброю славою. Але - ти того не розумієш!

І може, справді, я того не розумію! Але... що з нею, що поступила так собі? Може, вона й винувата... хоч... розібравши докладно її предивну вдачу, мені годі кинути на неї каменем. Я переконана навіть, що й "музика", той пречистий type antique, не була б відвернулася від неї. Сама казала, що було