Читати книгу - "Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська"

Ми того ж вечора покинули лігво. 

Асафа підігнав вантажівку, і ми зібрали все найцінніше, включаючи зброю, набої, кілька ящиків вибухівки та електронних штучок Буча. Він сам, певна річ, теж поїхав із нами. Ми його обережно повантажили лежачим, а самі розсілися по периметру будки — втомлені й злі, кидали косі погляди то на Буча, то на Макса, що сидів за кермом у захисній масці для конспірації. То один на одного... Я свердлила очима Стеллу. Вона хитро посміхалася і подумки робила з мене відбивну. Ну а Асафа вдавав, ніби чистить автомата від сажі, проте сам з побоюванням дивився то на одну, то на другу божевільну бабу. Йому в такій атмосфері бути точно не подобалося, і в душі він був готовий підстрелити одну з нас, якщо ми раптом знову вирішимо зчепитися.

Тепер я чітко розуміла, що варто мені лише на крок відійти від Макса, і вона знову спробує це зробити. Стелла вже не зупиниться, доки не доведе свою справу до кінця. І мені треба бути готовою до того дня, коли наші долоні знову стиснуться в кулаки. Тому що це буде бій не на життя, а на смерть. Я в цьому впевнена...

— Приїхали... — прокинув мене Макс. — Ласкаво просимо до нашого нового лігва, панове. Леді та джентельмени. А вірніше сказати — ковбойз та ковгьорлз... Це занедбане ранчо.

Я прокинулася, лежачи на лаві. Не знаю, скільки годин ми їхали, але моє змучене тіло все ж таки вирішило поспати. Солодко позіхав і Асафа, спустивши на самий ніс свого ковбойського капелюха. І тільки очі Стелли так само були широко розплющені — вона сиділа зі схрещеними на грудях руками і дивилася на мене. Гадаю, поки я спала, вона не раз поривалася підкрастися до мене і накинути на шию струну... Але поки є Макс і Асафа, вона на це не зважиться. Сподіваюсь.

Здіймалося сонце, і в обличчя віяв морозний ранковий вітерець з прерій. Ночі були холодні. Сухі, але холодні. Ранчо, на якому ми вирішили сховатися, нагадувало картинки зі старих добрих вестернів про бравих хлопців у шкіряних штанях та з револьверами на поясі. 

Тут моє життя входило у нову фазу. 

З одного боку, я вже була надто далеко від дому і всього того, до чого звикла. Я починала забувати, як це — їздити в офіс на задньому сидінні дорогої машини і вечеряти в хорошому ресторані. Мене не мучили питання "Що вдягнути?" і "Які шпильки обрати на романтичну вечерю?". Злочинне життя робило мене практичною, грубою й цинічною. Я розуміла, що потрапила в саме зміїне кубло, тому в очах повзаючих тварин виглядала здобиччю. Схожою на ту саму сіру мишку, як сказала Стелла. І щоб позбутися цього тавра, мені доведеться самій зійти за змію — відростити собі зуби і наповнити ясна отрутою. А якщо цього вимагатиме ситуація — то й боляче вкусити когось із банди.      

І водночас я була ще надто далека від того, щоб назвати себе справжньою бандиткою... Мене продовжували штовхати і називати Білосніжкою, принцесою. Мене оберігали і тихо ненавиділи, вважали зайвою і не бажали бачити на наступній справі. І ці люди, загалом, мали рацію. Адже я плуталася під ногами, як нетямуще кошеня, що живе від подачок і весь час чекає схвалення господарів. Я не розуміла, що маю робити і як мені подолати цей бар'єр — як викорінити ненависть до себе і прибрати зі шляху цю кучеряву наволоч.

Але невдовзі я набралася мужності і взяла ініціативу у власні руки…

— Навчи мене стріляти, — здивувала я Асафу своїм проханням. 

Він був добрим стрільцем і знав про зброю абсолютно все. Він любив свої пушки і ходив ними обвішаний від верхівки до п'ят. У нього пістолети були на поясі і за поясом, вони бовталися в нього на плечах, могли брязкати в кобурі. Ямаєць постійно щось чистив, налаштовував, збирав-розбирав довгі гвинтівки, натирав до блиску товсті дробовики та помпові рушниці, з особливою пристрастю пересмикував затвори автоматів. Проте найбільшою гордістю Асафи залишалися револьвери — він міг полірувати їхні стволи спеціальним ганчір'ям і розкручувати барабани з характерним тріском майже годинами. Ну і, звісно ж, наш зброяр просто обожнював пристрілювати нові стволи.

Під час одного з таких підходів до цілей я й озвучила своє прохання.

— Га? — скривився Ас, наче йому запропонували обстригти кілометрові дреди. — Що ти хочеш від мене, принцесо?

— Я хочу, щоб ти… навчив мене стріляти.

— Стріляти?

— Так.

— Ти хочеш, щоб я навчив тебе стріляти? — усміхнувся Асафа і сам не повірив своїм словам. 

— Так!

— А що там вчитися? Береш у руки ствол — натискаєш на гачок — БУМ! — лаконічно пояснив наш стрілець і вирішив показати на прикладі. — Зир сюди... 

Він висипав на ящик жменю набоїв, розіпхав їх по шахтах у барабані. Потім спритно заклацнув цей самий барабан і всього за дві секунди (з гуркотом, вогнем та фірмовим сміхом, як у диявола) висадив весь боєкомплект у ціль.

— О... — кліпала я очима й широко роззявляла рота, щоб позбутися огидного писку у вухах. — Який жах... Схоже, я оглухла.

— А тепер спробуй ти, — простяг Асафа мені інший револьвер. Вже заряджений і майже таких же велетенських розмірів.

На вигляд його ствол був страшним. Проте коли я взяла його до рук, то зрозуміла, що на дотик це одоробло ще страшніше.

— Ого! — мало не впустила я його з незвички. — Та в ньому тут ціла тонна!

— Не верзи дурниць, Білосніжко! У цьому малюкові від сили кілограмів зо два.

— Два кілограми? 

— Чим більша вага, тим краще, — пояснив Асафа.

— Серйозно?

— Звісно. Інакше б у нього не вліз такий набійчик, — покрутив він у мене перед обличчям свинцевим колом завтовшки з великий палець. 

— Капець! Це що, у слона стріляти, чи що?

— Кхм-кхм... — прокашлявся він і тихо промовив: — Загалом, так. На слона. Це й справді для полювання на слонів. Кхм-кхм... Давай! Прицілься он у того гарбуза і стрельни разочок! 

Я ледве впоралася з тремтінням у колінах і спробувала підняти важкого пістолета на рівень добротного жовтневого гарбуза, що стояв на пні метрів за десять від нас.