Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Син тіні, Олесь Ульяненко 📚 - Українською

Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Син тіні" автора Олесь Ульяненко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 66
Перейти на сторінку:
там, де держава поставила закон.

Потім вони зупинилися біля яру, біля синьої улоговини, слухаючи всі шестеро, як віддихає матіоловий вечір, робиться душно, парко, і перед очима малого Блоха промайне велетенська білопуза рибина з блискучими бляшанками луски, з червоними крилами плавників і вибалушеними срібними очима, а круглий рот, червоні як кров зябра викидатимуть тисячі дрібних пузирів; і він вдихатиме свято, що розливалося теплим молоком спокуси невідомого, навіть радісного відчуття зради старому, бо напевне знатиме, що там, у високих будяках, де вдень гудуть над фіолетовими квітками бджоли, лежить з перерубаною горлянкою чоловік. Він почує на смак, на дотик, наче вирвану вену з розрубаної шиї, смак життя, коли вони поведуть до складу захмелілу Люську, яка йтиме, погойдуючи крутими стегнами, безпорадно і волого лупаючи телячими довірливими очима. Ось на півдорозі вона заспіває, притупуючи босими ногами, рівно в ритм пісні, клекочучи через горлянку, через викіт гарячою і грішною своєю кров'ю, готова запросто зірвати сукню: на складі, серед складених навхрест лантухів, з пробитою черепицею, крізь яку видно розірване матіолове небо в жовтих віхтяках ліхтарного світла, він почує запах, не подібний до всіх запахів, що йому донині доводилося скуштувати. Люська питиме з великої зеленої пляшки вино, закинувши голову, оголюючи ніжні округлі плечі, розсипаючи мідне волосся, що горіло навіть поночі. Вона питиме і ковтатиме жадібно, обліпивши м'ясисті, вологі, чутливі губи горлечком, затим заголить спідницю і співатиме буркотливим втомленим голосом, потім вона безпомічно впала на лантухи, і малий почув звук — м'який, теплий, відірваний вже від життя звук, готовий померти, звук відданості. Йому захотілося кричати, а не плакати. Розтріпане, мокре від вина і слюнів пасмо волосся перерізало зелене око. Люська розставила білі широкі стегна, задерла дорогу плисову спідницю, і один з шести вже заступив її широкою спиною, а він бачив, як рожева розчепірена п'ятірня, аж видно лінію долі, мацала одвислу і мокру матню: постать хихикала, хрюкала, стрибала на одному місці й верещала від задоволення, тільки дядько чомусь відвертав свого грифонячого профіля у невідомість вечора і говорив до сутулих, з розплилими шмарклями постатей: «Значить, комісії чекати післязавтра… Так…» — Йому відповідало, шмаркаючи, спльовуючи: «Тяк-тяк… Α-a подивись, які у неї ляжечки…» — І дядько продовжував дивитися у ніч чи у невідомість, слухаючи, як скаженим реготом, туди, поближче до станції, вибухає свято, а воно ото все звичайно давно проїлося, плюнути хочеться, але нічого його не пустить, скоро його черга, як оце мені, розбивати кулями головешки, а Сабалову білувати собак, бо людина звикає до всього, що вона принесла у світ, до свого свинства, не інакше, вимисливши списати гріхи на когось перед кінцем. І п'ятеро старих пердунів, гилунів у народі, задріботіло ніжками, наче вони вперше побачили голу жінку, гарну жінку, що у погляді можна втопитися від утоми, любові, невитраченої туги за чоловіком: чимало-бо їх, добровільно зґвалтованих, зіпсутих пішло зі своїми виблядками у світ. Людина тому й зупинилася на власній нікчемності, бо, видно, їй залюбки не чинити опору: нехай іде, як іде. І пробираючись верболозом, він відчував за спиною опіки чужих голосів, чужі погляди били йому в потилицю. Це видається зараз мені сумним, непотрібним для паперу, для часу, а для Блоха, з його холодною відчуженістю до подій, з його упередженістю навіть до рідної матері, з його несприйняттям світу, що давав йому тепло, — все це нагадувало купівлю-продаж якогось предмета, непридатного для вжитку. Як моя писанина. Тоді, видно, в ньому народжувалося разом із страхом, разом із запахом жінки і старечої сечі, перемішаної зі спермою, анальними газами, що виділялися з прямої кишки від послаблення прогнилої вкінець простати. їх нічого не рятувало, як і Блоха. Світ переставав існувати для них, як тільки вони почули його смак. І тоді, втікаючи, гадаючи віддалено про дядька, виносячи його образ кудись у свою ще незаплямовану невідомість, він бачив своє минуле. А дядько набирав повні легені повітря, погляд його зволожувався, і він дивився, як мошкара б'ється над іржавими абажурами, як гуде вітер у проріхах дахів, як пищать кажани, розкидаючи перетинчасті крила, збиваючи запізнілий дріб'язок птахів, а гола жінка з красивим точеним тілом, різьбленими ногами з диким реготом, повним презирства, борсається великою білою рибиною під плюсклим лантухом черева мужика, випльовуючи короткі, уривчасті, за рік надолужені образи, лайки, виношуючи все це ціле літо, цілу осінь, цілу зиму. І так воно мандрувало порочним колом, зжинаючи час, втягуючи потоки і потічки подій, виліплюючи найхитріші махінації цієї трійці.

Мене ніколи не обтяжувала відповідальність перед людством, мене обтяжував комплекс неповноцінності, точніше — сама неповноцінність. Мене турбував сам пафос сходження, в'їдання у чужу свідомість, як у власний неприбраний дім. Щось у засмерділих недопалках, використаних і розкиданих підлогою презервативах є таке, що захоплює, викручує нутрощі. В цьому теж свій пафос. Але неприбрана душа — це з розряду езотерики, — смердить набагато міцніше. Від цього хочеться сховати голову під пахви. Але душа не належить землі, достеменно таке мені відоме, як і те, що тіло поточать і розрихлять хробаки. Але у просмерділій підстилці, у напівтемряві живе більший черв: непотрібна мрія. Те, що заохочує, наливає солодкою спокусою. Неминучість втрати. Напевне це. І тому, коли я бачу ослизле від поту і похоті тіло жінки, що навіжено борсається в обіймах якогось там педераста, що не підар з тієї причини, що природа видала на одну хромосому більше. Це викликає у мене природну відразу, бо воно захоплює, те дійство, де немає любові, бо воно посягає на ваші нікчемні душі. А ваша нікчемна душа з дірками, як у шматку голландського сиру, то моя робота. Не інакше, перед самою смертю можна з'їхати на пафос. Як оце зараз у дощовий празник, старий празник, з тихими вуличками, з пір'ям різнокольорових яток. Годовщина, немислимо яка за рахунком годовщина октября. Сьогодні в кабіні ліфта тхне хлоркою. Вчора ось тут п'яна Шурка Гаврилишинкова з сорок шостої квартири порубала Костю Слюсаренка. Коли двері прочинилися, то люд, що пхався у передрадісному збудженні, побачив, як він довго бився у власних тельбухах, чвиркаючи кров'ю, вертячи більмами очей, як велетенський червоний павук.

Немає більшої свободи, ніж блаженство убогих духом. Але його не існує. Радше річки потечуть у протилежний бік, а ворон ворону око виклює.

Блох дивився з пагорба у синьку улоговини, вслухаючись в глухі, зовсім не значущі, без жодного бажання, натяку на щось істотне голоси люду, що розбрідався напівголодним втомленим стадом по своїх убогих до чорноти помешканнях. Він слухав свято тиші, і

1 ... 11 12 13 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Син тіні, Олесь Ульяненко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Син тіні, Олесь Ульяненко"