Читати книгу - "День повернення додому"

Джон увесь наїжився:

— Ти — Баєн Еліот, звісно. Брат Сесі.

— Неправильна відповідь. — Власник похоронного бюро заперечливо похитав головою. — Я — кузен Ральф, м’ясник. Так-так, м'ясник. — Він постукав по своїй голові. — Ось тут, так, я Ральф. Ще кілька хвилин тому я працював собі спокійно у своєму морозильнику, у м’ясній крамниці, коли нараз відчув у собі присутність Сесі. Вона позичила мій розум, немов якесь горнятко цукру. А тоді перенесла мене сюди і запхала у тіло Баєна. Бідний Баєн! Який жорстокий жарт!

— Ти… ти не Баєн?!

— Ні, ні, любий дядьку Джоне. Мабуть, Сесі перенесла Баєна у моє тіло. Ти таке бачив колись? М’ясник помінявся місцями із м’ясником. Обвалювальника туш замінили подібним майстром! — Він аж затрясся від сміху. — Ох ця Сесі, ну й бешкетниця! — Він витер з лиця щасливі сльози. — Ось уже хвилин із п’ять я стовбичу тут, мізкуючи, що слід робити. Ти в цьому щось тямиш? Готувати покійників до погребу — робота не з найважчих. Не важча, ніж приготування м’яса для печені у горщику. Ну й розсердиться Баєн! Його незаплямована честь професіонала… Гадаю, Сесі скоро знову поміняє нас місцями. Баєн ніколи не був з тих, хто дозволяв отак насміхатися з нього!

Джон був спантеличений:

— Навіть ти не можеш дати раду Сесі?

— Побійся Бога, звісно, що ні. Вона робить те, що їй заманеться. Ми тут безпорадні.

Джон поплентався до дверей.

— Мушу її якось знайти, — пробурмотів він. — Якщо вона таке виробляє з тобою, то, гадаю, вона могла би мені дуже допомогти, якби захотіла…

Дзвони забамкали ще гучніше. Краєм ока він упіймав якийсь рух. Різко повернувся — і заціпенів.

Із розпростертого на столі тіла стирчав кедровий кілок.

— Бувай! — сказав власник бюро вже зачиненим дверям. І почув тільки, як даленіє звук гарячкової біготні дядька Джона.

Чоловік, котрий приплентався у поліцейський відділок о п’ятій вечора, ледве тримався на ногах. Він щось белькотав пошепки, його нудило, наче він отруївся. Він більше не був схожий на дядька Джона. Дзвони бамкали безнастанно, безнастанно, а йому в потилицю дихала шерега людей із кілками у грудях, проте варт було озирнутися, як вони зникали.

Шериф звів на прибульця очі, полишив журнал, що саме читав, пригладив затиллям схожої на клішню руки каштанові вуса, прибрав ноги із розхитаного стола й уперся поглядом у дядька Джона.

— Я хочу заявити на одну тутешню сім’ю, — із напівзаплющеними очима прошепотів дядько Джон. — На паскудну Родину… вони лише прикидаються людьми.

Шериф прокашлявся.

— Яке прізвище цієї родини?

— Що? — Дядько Джон вмовк.

— Яке прізвище цієї родини? — повторив шериф.

— Ваш голос… — мовив дядько Джон.

— А що мій голос? — запитав шериф.

— Він видався мені знайомим, — відповів дядько. — Ваш голос подібний до…

— Чийого?

— До голосу мами Сесі! Ось до чийого!

— Та невже? — перепитав шериф.

— Так ось хто у вашому тілі! Сесі і вас підмінила, так само як підмінила Ральфа й Баєна! Тепер я не можу заявити вам на Родину! Це і так нічого не змінить!

— Гадаю, що не змінить, — безжально підтвердив шериф.

— Родина обвела мене довкола пальця! — безпомічно зазойкав дядько Джон.

— Щось схоже на те, — сказав шериф, обслинюючи олівець, щоби взятися до розгадування свіжого кросворда, — ну, бувай здоровий, Джоне Еліот.

— Що?

— Бувай здоровий, кажу.

— Еге ж, бувай здоровий, — Джон продовжував стояти біля стола, нашорошивши вуха. — Ви щось чуєте?

Шериф прислухався.

— Цвіркуни?

— Ні.

— Жаби?

— Ні, — сказав дядько Джон. — Дзвони. Просто дзвони. Святі церковні дзвони. Саме ці дзвони такому, як я, несила терпіти. Святі церковні дзвони.

Шериф ще раз вслухався.

— Ні. Не можу стверджувати, що я теж їх чую. І притримай двері, коли виходитимеш, щоби не гримали.

Двері у кімнату Сесі від удару відчинилися навстіж. Через мить дядько Джон був уже всередині, перетнув кімнату. Тіло Сесі німо і непорушно покоїлося на ліжку. З-за спини Джона, щойно він ухопив руку дівчинки, з’явилася її мама.

Вона підбігла ззаду і взялася бити його по голові і плечах, аж поки він не відпустив руку Сесі і не впав. Світ сповнився нестерпним подзвіном. В очах потемніло. Навпомацки він спробував схопити маму, покусуючи губи, задихаючись, заливаючись слізьми.

— Будь ласка, ну будь ласка, скажи їй, щоби повернулася додому, — благав він. — Простіть мені. Я не хочу більше нікому завдавати болю.

Крик матері пробився до нього крізь стугоніння дзвонів:

— Іди вниз і там почекай на неї!

— Я не чую тебе, — закричав він ще голосніше. — Моя голова… — Він затулив долонями вуха. — Так голосно… так голосно! Я не можу більше цього витерпіти. — Він захитався на п’ятках. — Якби я тільки знав, де вона…

Якось по-буденному він витягнув кишеньковий ніж і розклав його.

— Я так більше не можу… — промовив він.

І перш ніж мама встигла поворухнутися, дядько Джон уже впав на підлогу з ножем у серці. Кров текла з його рота, черевики безглуздо визирали один з-під одного, одне око заплющилося, інше було широко розкрите і біле.

Мама нахилилася над ним.

— Мертвий, — прошепотіла вона через якийсь час. — Що ж, — продовжила пошепки, не вірячи власним очам, відтак підвелася і відійшла подалі від калюжі крові. — Що ж, нарешті він помер.

Вона з острахом роззирнулася, а тоді закричала щосили:

— Сесі, Сесі, дівчинко моя, повертайся додому, ти мені потрібна!

Безгоміння. В кімнаті трохи посутеніло.

— Сесі, дитино, повертайся додому!

Губи мерця заворушилися. Високий чіткий голос вирвався із них:

— Я тут! Я тут уже кілька днів! Це я — той страх, що жив у ньому, а він і не здогадувався. Розкажи про це татові. Може, він тепер не вважатиме мене тягарем…

Губи мерця завмерли. Покійник замовк. Через мить тіло Сесі на ліжку напружилося, наче натягнута на ногу панчоха, і знову віднайшло пожильця.

— Вечеря, мамо! — сказала Сесі, підводячись із ліжка.

Була собі стала

— Ні, це марна суперечка. Я все вирішила. Забирай отой дурнуватий кошик і йди своєю дорогою. Господи, як тобі тільки таке на думку могло спасти? Давай чимчикуй звідси і дай мені спокій, на мене он ще жде і в’язання, і плетіння, а всілякі цибані у чорному з їхніми новомодними вигадками мене не цікавлять.

Високий молодик у чорному стояв спокійно і непорушно.

— Ти чув, що я сказала?! — провадила далі тітка Тілді. — Якщо вже надумав щось мені розказати, то кажи, а я тим часом, із твого дозволу, наллю