Читати книгу - "Ліс таємниць"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У Вогнесерда пришвидшилося серцебиття. Це саме те, що йому потрібно було дізнатися!
— Ти певна? — запитав він. — Його не вбив інший кіт?
— Він був поранений у бою, але не настільки, щоби хтось міг його вбити, — пронявчала королева. — Після битви ми знайшли тіло батька серед завалів каміння. Наша медикицька сказала, що він загинув від цього.
— Отже, Дубосерд помер не від чужої лапи… — бурмотів Вогнесерд. — Круколап казав правду.
— Що? — сіра кицька насупилася.
— Нічого, — поспіхом нявкнув Вогнесерд. — Нічого особливого. Дякую, Мрячконіжко. Це все, що мені потрібно було дізнатися.
— Ну, як це все...
— Ой, ні, почекай! Є ще дещо. Один із наших котів під час битви почув, як Дубосерд сказав, що жоден кіт Громового Клану не повинен завдати шкоди Каменешубу. Ти знаєш, що твій батько мав на увазі?
Річкова королева помовчала якусь мить, вдивляючись удалину. Тоді вона тріпнула головою, ніби обтрушувалась від води.
— Каменешуб — мій брат, — відповіла вона.
— То Дубосерд і його батько теж, — усвідомив Вогнесерд. — Тому він хотів захистити його від Громових котів?
— Ні! — очі Мрячконіжки спалахнули блакитним вогнем. — Дубосерд ніколи не захищав нас. Він хотів, щоб ми були такими вояками, як він, і принесли славу Кланові.
— Але чому тоді?..
— Не знаю.
***
Вогнесерд намагався пригасити розчарування. Принаймні він дізнався, як Дубосерд насправді загинув. Та все ж його не полишало відчуття, що слова Річкового воєводи про Каменешуба були дуже важливими. Якби ж він тільки міг зрозуміти!
— Моя мама Сіротоня може знати, — раптом нявкнула Мрячконіжка. Вогнесерд повернувся до неї, нашорошивши вуха. — Якщо вона не зможе це пояснити, то ніхто вже не зможе.
— Ти могла би в неї спитати?
— Можливо… — Мрячконіжка поводилася все ще насторожено, але Вогнесерд був упевнений, що її саму зацікавило значення батькових слів. — Та було би краще, якби ти сам із нею поговорив.
Вогнесерд від несподіванки моргнув. Дивно, що кицька сама це запропонувала. Особливо зважаючи на те, як неприязно вона з ним спершу поводилася.
— А можна? — запитав він. — Зараз?
— Ні, — Мрячконіжка завагалась на мить. — Надто ризиковано тобі залишатися тут надовше. Патруль Леопардошубки скоро повернеться. До того ж Сіротоня вже старійшина й рідко коли залишає табір. Доведеться її трохи повмовляти, щоб вона вийшла. Але не переймайся, я вигадаю якусь причину.
Вогнесерд мусив погодитися. Якась частина його нетерпляче хотіла почути розповідь Сіротоні негайно, але інша частина розуміла, що Мрячконіжка мала рацію.
— Як я дізнаюся, де з нею зустрітися?
— Я пошлю оповістку зі Срібнострумкою, — пообіцяла Мрячконіжка. — А тепер іди. Якщо Леопардошубка застане тебе тут, я вже ніяк не допоможу.
Вогнесерд підвів очі. Він хотів вдячно лизнути королеву, але боявся, що після цього комусь доведеться зализувати його вухо. Мрячконіжка вже нібито переборола свою ворожість, але вона не забула, що вони з різних Кланів.
— Дякую, Мрячконіжко, — пронявчав вояк. — Я не забуду твою допомогу. Якщо тобі коли-небудь буде від мене щось потрібно…
— Та йди вже! — засичала кицька.
Коли Вогнесерд уже залазив у кущі, вона задоволено муркнула:
— І не забудь про лисяче лайно!
Розділ 5
— Не можу повірити, що я справді це зробив, — пробурмотів Вогнесерд, пролазячи в табір крізь прохід у кущах ялівцю.
Він знайшов десь у лісі свіжий лисячий послід і вивалявся в ньому, аж поки весь не просякнув смородом. Тепер жоден кіт не збагне, що він бував на землях Річкового Клану. Та чи пустять його до вояцького кубла — це вже інше питання. Принаймні на зворотному шляху Вогнесерд примудрився спіймати білку, тож повертався не з порожніми лапами.
Вийшовши з тунелю, він побачив Синьозірку, що стояла на верхівці Високого Каменя. Вогнесерд усвідомив, що саме пропустив її клич, бо інші коти вже збиралися під каменем.
Вояк поклав білку на купу свіжини й подріботів до інших. На протилежному кінці галявини кошенята Ряболицьої вилазили з ясел у супроводі матері. Вогнесерд легко помітив Хмарка — сестрине кошеня, яке виділялося своєю переливчасто-білою шубкою. Принцеса, Вогнесердова сестра, яка й досі мешкала в угіддях Двоногів, не хотіла відмовлятися від затишного життя кицюні. Але оповідки брата про пригоди в дикому лісі захопили її, тож вона віддала свого первістка Клану.
Поки що котам Клану нелегко було прийняти ще одну кицюню як рівну собі, хоча Ряболиця ставилася до нього як до свого. Вогнесерд із власного досвіду знав, яких великих зусиль доведеться докласти Хмаркові, щоб вибити собі місце серед інших.
Наблизившись, він почув, як біле кошеня гучно скаржиться Ряболицій:
— А чому я не можу стати новаком? Я майже такий же великий, як те недолуге руде кошеня Морозошубки!
Вогнесерд зацікавився. Синьозірка, мабуть, збиралася провести церемонію назовництва для двох останніх кошенят Морозошубки. Їхні брат і сестра, Орляколап і Попелапка, одержали новацькі імена ще кілька повень тому. Тож ці двоє вже, либонь, не можуть дочекатися свого назовництва. Він був радий, що повернувся саме вчасно і зможе це побачити.
— Тсс! — цитьнула на Хмарка Ряболиця, зібравши своїх кошенят і підшукавши місце, де можна сісти. — Ти не станеш новаком, поки тобі не буде шести повень.
— Але ж я хочу стати новаком зараз!
Вогнесерд відійшов від королеви, яка намагалася пояснити звичаї Клану наполегливому Хмаркові, та сів ближче до каменя, біля Піскошторми.
Блідо-руда войовниця стривожено озирнулася, коли він умостився поруч.
— Вогнесерде! Де ти був? Смердиш, як лисиця, що здохла ще повню тому!
— Пробач, — буркнув Вогнесерд. — То я випадково.
Йому цей запах не подобався так само, як і будь-якому іншому коту. До того ж не хотілося брехати Піскоштормі про те, чому саме він так смердить.
— Ну то поки не змиєш — до мене навіть не підходь! — хоч це було сказано твердо, в очах кицьки блискотіли іскринки сміху, коли вона відсувалася від нього на довжину хвоста.
— І помийся, перш ніж залізти в кубло, — прогарчав знайомий голос. Озирнувшись, Вогнесерд побачив Тигрокігтя, що стояв одразу позаду нього. — Я не збираюся спати в такому смороді!
Вогнесерд присоромлено понурив голову, а коли Тигрокіготь відійшов, знову глянув на Синьозірку, яка саме заговорила:
— Сьогодні ми зібралися тут, щоб дати двом кошенятам Клану їхні новацькі імена.
Провідниця зиркнула вниз, на Морозошубку, що гордо сиділа, обгорнувши лапи хвостиком. Кошенята влаштувались обабіч неї. Коли Синьозірка заговорила, більшенький рудий котик миттю підірвався на лапи.
— Так, підходьте сюди, обоє, — тепло запросила їх провідниця.
Руде кошеня рвонуло вперед і загальмувало саме біля підніжжя Високого Каменя. Його сестра поводилася спокійніше. Вона
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ліс таємниць», після закриття браузера.