Читати книгу - "Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку № 9"

Звук урвався, екран потемнів. Я знову залишився сам у підземній кімнаті. Про що вона говорила? Ключ від часольота у мене на шиї? Я намацав маленький прилад на шкіряному ремінці, котрий знайшов у нас удома на столі. Спершу він здався мені звичайним спортивним свистком, потім цей свисток передав інформацію від бабусі. А тепер, виявляється, це ключ від часольота?

Треба було діяти: надія на те, що мені пощастить якось пересидіти небезпечний час, розвіялася, як весняна хмаринка. А втім, я вже відчув смак до шалених пригод. Вони затягали мене все дужче й дужче. І здається, це був іще один засіб від переляку — кидатися у вир пригод сторчголов, не залишаючи собі часу на вагання, сумніви й побоювання.

— Цікаво, а як я звідси вийду? — подумав я вголос.

Ніби відповідаючи на моє запитання, залізна стрічка смикнулася і поповзла вгору, як ескалатор у метро. Я скочив на неї, однією рукою вхопився за поруччя, що рухалося разом з металевою доріжкою, а другою рукою притис до грудей фотографію, з якої дивилися на мене мої молоді й веселі батьки.

Розділ 19. Політ крізь часопростір

"Запорожець" стояв посеред двору, і тепер, коли я знав, що це хитро замаскована машина часу, то подивився на маленький кумедний автомобільчик іншими очима. Я прискіпливо оглянув сидіння, виготовлені з якогось невідомого мені сплаву. Він був пружний і надзвичайно міцний. Коли я вмостився спереду, сидіння враз набуло форми мого тіла. Тепер я зрозумів, чому не відчув перевантаження, коли мій "Запорожець" стрибав навколо екскаватора, мов оскаженілий кенгуру.

Я зняв зі свистка кришку і побачив маленький дисплей, по якому бігли знаки й цифри. Спершу то була якась абракадабра, а потім окремі літери почали складатися у слова:

"Витягни фотографію з рамки, приклади до неї руку. Потім набери на дисплєї потрібний час".

Я слухняно виконав інструкцію — обережно витягнув фото з рамки. Після цього знайшов на свистку крихітні кнопки — такі, як на електронному будильнику — і виставив час. Потім замружився і поклав руку на фотографію — просто на вершечок велетенської піраміди.

— Прошу пристебнути ремені безпеки. В разі невиконання цієї інструкції транспортований об’єкт може загубитися у часовому коридорі, — нагадав механічний інструктор.

— Нічого собі техніка! — обурився я. — А раптом ці іржаві дверцята відваляться під час перельоту і мене просто висмокче назовні. Тут ніякі ремені безпеки не допоможуть!

— Шановний Климе Миколайовичу, — озвався голос, чітко вимовляючи кожен звук, — вступаючи до ТТБ, ви заприсяглися допомагати нашій організації. Отож прошу зосередитися й приготуватися до переміщення.

Мені не залишалося нічого іншого, як відкинутися на зручному сидінні, пристебнутися, заплющити очі й сподіватися на те, що часоліт не провалиться у якусь часову яму чи не заблукає на манівцях часу і простору.

Якщо ви думаєте, що політ на часольоті хоч трошки схожий на те, що нам показують у фантастичних фільмах, то знайте — це дурниці. Я теж чекав, що ось зараз навколо мене закрутиться вихор, мене затягне у гігантський коловорот і понесе із шаленою швидкістю крізь часовий тунель. Та навколо панувала абсолютна тиша.

Я розплющив очі, впевнений, що сталась якась помилка, збій у програмі, і часоліт, тобто старенький жовтий "Запорожець", стоїть собі спокійнісінько, як і стояв, посеред бабусиної садиби.

Однак тої ж миті я переконався, що стрибок у часі відбувся. Просто це сталося абсолютно непомітно. Ось ще секунду тому я був в українському селі, а тепер мій автомобільчик стояв на вершечку височенної усипальниці фараонів.

На щастя, ця піраміда завершувалася не гострою верхівкою, а була стесана так, ніби якийсь велетень зрізав кінець піраміди гігантським ножем. Отож зараз я опинився посеред чималого абсолютно рівного майданчика, ніби навмисне зробленого для посадки часольотів.

Колись батьки розповіли мені, що саме через дивну особливість — стесану верхівку — вибрали цю піраміду для розкопок.

"Хтозна, — подумав я тепер, — може, й хижі космічні прибульці також обрали місцем свого приземлення цю мічену піраміду, щоб легше було зорієнтуватися серед безкраїх пісків?"

Ця думка видалася мені такою безглуздою, що я мимоволі засміявся. Серед нічної тиші мій сміх прозвучав несподівано голосно. Я перелякано затулив рота руками, та було запізно — я почув характерні звуки. То ляскали по холодному, вкритому нічною росою камінні жаб’ячі лапи з перетинками. Здається, синьоморди все ж випередили мене.

"Як же блакитні ропухи здираються по майже прямовисних стінах піраміди?" — майнуло у мене в голові. А тоді я пригадав, як хижий синьоморд обмотав мене липкою гидотою, і зрозумів, що космічні загарбники просто приклеюються до кам’яної поверхні і що, певно, для них не існує жодних перепон…

Розділ 20. Абетка мандрівника

— Часовий переліт закінчено! — нагадав про себе мій механічний інструктор. — Ми перебуваємо на Африканському континенті. Зараз рівно перша година ночі 26 вересня 2006 року.

— Зажди! — вигукнув я. — Але ж я виставляв на дисплеї не 26-те, а 25-те число! Ми помилилися на цілу добу. Тепер я не встигну попередити батьків!

— Пробачте, — так само спокійно відповів автомат. — Ви маєте знати, що ця машина є експериментальним зразком. Часом трапляються дрібні похибки. Але немає нічого простішого — спробуйте ще раз. Перепрограмуйте завдання, і