Читати книгу - "В твоїх руках не страшно, Ольга Островська"

От не думала навіть, що тільки-но потрапивши до палацу короля демонів, відразу ж отримаю можливість познайомитися з його таємними переходами. А саме в один із таких і потягла мене за собою стара відьма, відчинивши в ніші потаємні двері.

− Куди ми йдемо? – мій шепіт тихим шелестом повисає у затхлому повітрі.

− Туди, де захований дар.

– Який дар? – уточнюю, остаточно ошелешена.

− Той, що я багато десятиліть тому поклялася передати спадкоємиці останньої Верховної жриці Пресвітлої, – як щось очевидне, повідомляє мені старенька, навіть не стишуючи кроку.

− Верховні з роду моєї матері не були останніми, − заперечую я, чудово пам'ятаючи все те, що мені встигла розповісти моя покійна матінка про нашу спадщину.

− А хто говорить про твою матір? Батько в тебе теж був із жрецького роду. Єдина дитина жриці Олуфеми. Вона й віддала мені перед смертю на зберігання одну заповітну річ, взявши з мене обітницю, що я збережу її для тебе і віддам, коли прийде час.

Від несподіванки, я різко гальмую, ошелешено витріщаючись на спину деї Кахін, котра продовжує незворушно йти далі.

Може, мені все це сниться? Чи почулося? Вона справді говорить про мого батька? Він із жрецького роду? Ельран, як і мати? отже, у мені древньої крові значно більше, ніж я звикла думати. Тому я притягую стільки неприємностей на свою голову? 

Я все життя прожила, нічого не знаючи, з ким мама зачала мене. Вона сама завжди уникала цієї теми, казала, що мій батько був людиною, що він загинув і що більше нічого знати мені не треба. А те, що я народилася більш схожою на чистокровну ельран, ніж мама, і з набагато більшою силою, ніж у неї самої, пояснювала волею Богині.

− Ви... ви знаєте, хто мій батько? І що означає «був»? Він теж… мертвий? − кидаюся я навздогін за відьмою і, схопивши її за руку, змушую обернутися. − Ви знаєте, що сталося з ним?

− Його вбили ще до твого народження охочі поживитися скарбами світлих жерців, − співчутливо дивиться на мене дея Кахін. Ласкаво гладить мою руку. − Твоя мати боялася, що до тебе теж доберуться, тому і приховувала від усіх, чия ти дочка. Я розповім тобі все, що знаю, дівчинко. І багато чого навчу, поки мій шлях не обірвався. І тебе, і твою подружку відьму. Але зараз у нас справді немає часу. Ходім швидше.

І вона веде мене далі.

Тепер я вже й сама відчуваю нетерпіння. Мені відчайдушно хочеться дізнатися більше, розпитати її про все, побачити, що ж мені залишила бабуся, котра давно спочила. Остання Верховна. Подумати лишень. Отже, батько мене не покинув. Може, він навіть мене любив би. І… Може, я нарешті дізнаюся, в чому моє призначення в цьому житті, зрозумію, хто я, для чого живу.

Наш шлях пролягає по таємних переходах і темних коридорах, гвинтових сходах, захованих за стінами... поки в якусь мить до мене не приходить розуміння, що ми тепер глибоко під землею. Я навіть починаю підозрювати, що Кахін веде мене до такого ж підземного храму, як той, що зберігся під королівським палацом в Аделхеї, але ми йдемо все далі й далі, мабуть, покидаючи територію палацу. І мені насправді варто було б боятися йти невідомо куди з незнайомкою. Та я сама тепер готова бігти поперед неї, так сильно мене тягне туди, куди ми прямуємо.

Але ось підземний хід починає підійматися, на стінах навколо спалахують золотисті вогники, освітлюючи пустельний коридор, і в якийсь момент ми опиняємось біля підніжжя вузьких сходів, що ведуть кудись у темряву невідомості.

– Майже прийшли. Іди перша, мене це місце не дуже любить, – командує відьма.

– Чому? − дивуюся я, слухняно ступаючи на першу сходинку.

− Моя покровителька з твоєю давні суперниці, − посміхається Кахін, ідучи за мною.

– Про кого ви?

– Про давніх Богинь цього світу. Пресвітлої та Мандрівниці.

− Так от чому я не можу зрозуміти, світла ви, чи темна, − з розумінням, киваю сама собі. − Я ніколи раніше не зустрічалася зі слугами Мандрівниці. Думала, що немає більше нікого.

– Наші храми – це дороги всього Аранхода. І ми воліємо самі приходити туди, де потрібні. Так і вижити легше у світі, що так швидко змінюється.

Тут із нею не посперечаєшся. Мої предки ще з народження нашого світу були надто прив'язані до своїх домів, своїх храмів, зберігаючи світло і життя на землях, довірених їм Богинею, але виявилися нездатними протистояти більш войовничим расам, серед яких найнепримиреннішими завжди були люди.

От і сталося так, що войовничі темні, як і дволикі, зберегли за собою владу і землі, ставши, здається, ще сильнішими, слуги мандрівниці Долі, от виявляється, вільно мандрують собі світом, а ельран майже не залишилося. Чистокровних так точно.

Тим часом ми підіймаємося все вище, і я починаю розуміти, що не так вже й помилялася, коли припустила, що мене ведуть до храму. Бо починаю відчувати Її присутність. Вона тут. Пресвітла. Велика мати цього світу. І вона кличе мене до себе.

Але крім її світла я відчуваю і темряву. Величезну, всеосяжну. Велику силу, що захищає це місце від сторонніх.

Двері з'являються переді мною раптово, проступивши з пітьми спочатку неясними обрисами, а потім проблисками захисних символів, що спалахують на дерев'яному полотні. Ні секунди не замислюючись, керована чуттям, я прикладаю обидві долоні до основних вузлів світла. Чомусь відчуваючи, що маю право це робити.

І двері справді піддаються, з запрошенням відчиняючись майже самі собою.

Те, що я ступаю на територію храму, відчуваю всім своїм єством. Але він якийсь... не такий. Це не храм Пресвітлої. Точніше… не лише її.

Як так може бути? Я здивовано озираюсь на відьму, що йде за мною, але та лише загадково посміхається, кивком закликаючи мене йти далі. І я йду.

Петляючи анфіладою великих круглих приміщень, колони й стіни яких прикрашені химерними візерунками зі світла і темряви, що переплітаються між собою, я нарешті знаходжу головний ритуальний зал. І приголомшено завмираю.