Читати книгу - "Втрачений символ"

Вона так і зробила. І за мить побачила. В одному місці виднілися дві прямі лінії зіжмаканого і притисненого ворсу, наче килимом через кімнату везли на коліщатах щось важке.

— Найцікавіше, — мовив Сімкінс, — це те, куди ведуть оці сліди. — І він махнув рукою. Сато простежила поглядом за двома слабкими паралельними лініями, що йшли через вітальню. Здавалося, ці сліди зникають під великою — від стелі до підлоги — картиною біля каміна. «Що за чортівня?»

Сімкінс підійшов до картини і спробував підняти її над підлогою. Але не зміг. Картина не піддалася.

— Ага, вона прикріплена, — здогадався він і пробігся пальцями по її краях. — Стривайте, ось якась штука внизу.... — Його палець натиснув на маленький гачок під краєм картини, і щось клацнуло.

Сімкінс штовхнув картину, та повільно крутнулася, як обертальні двері, і Сато пройшла вперед.

Агент увімкнув ліхтар і присвітив у темряву.

Сато примружила очі. «Ось воно».

У кінці короткого коридору виднілися важкі металеві двері.

Спогади, що клубочилися в темряві свідомості Ленґдона, як прийшли, так і пішли. І залишили по собі розжарені червоні іскорки, що кружляли в чорній порожнечі, супроводжувані далеким шепотом.

Verbum signification... Verbum omnificum... Verbum perdo...

Речитатив скидався на монотонне гудіння голосів, що співають середньовічний церковний гімн.

Verbum significatium... Verbum omnificum...

Раптом крізь непроглядну порожнечу до нього докотилися нові слова, і їхнє відлуння зазвучало довкола нього.

Апокаліпсис... Франклін... Апокаліпсис... Вербум... Апокаліпсис...

Несподівано десь далеко вдарив поминальний дзвін. Він звучав і звучав, все сильніше й сильніше. Ось у ньому з’явилися закличні нотки, наче дзвін сподівався, що Ленґдон збагне, що то його розум закликають іти за тим звуком.

РОЗДІЛ 111

Дзвін на вежі дзвонив аж три хвилини, і від його звуку навіть дрижав срібний канделябр над головою Ленґдона. Кілька десятиріч тому він ходив на лекції до цієї затишної аудиторії у спецшколі «Філіпс Ексетер». Однак сьогодні він прийшов сюди, щоб послухати, як один його добрий приятель промовлятиме до учнівського зібрання. Коли світло згасло, Ленґдон сів біля задньої стіни, під пантеоном портретів директорів школи.

Натовп поступово вгамувався і замовк.

У повній темряві на кафедрі з’явилася висока невиразна постать і стала за трибуну.

— Доброго ранку, — прошепотів у мікрофон безликий голос.

Усі напружено випросталися, намагаючись побачити, хто до них звертається.

Увімкнувся проектор слайдів, демонструючи вицвіле коричнево-чорне фото — мальовничий замок із фасадом із пісковику, з високими квадратними вежами та готичним орнаментом.

Привид знову заговорив:

— Хто може сказати, де розташована ця будівля?

— В Англії! — почувся в темряві дівчачий голос. — Цей фасад є комбінацією ранньої готики та пізнього романського стилю, а отже, це норманський замок, споруджений в Англії приблизно в дванадцятому столітті.

— Ти ба! — мовив голос без обличчя. — Тут хтось знається на архітектурі.

Звідусіль почулося тихе невдоволене бурчання.

— На жаль, — мовив привид, — ви помилилися на три тисячі миль і півтисячоліття.

Аудиторія зацікавлено принишкла.

Тепер на проекторі слайдів з’явилося кольорове сучасне фото того самого замку, тільки під іншим кутом. На передньому плані домінували вежі замка, споруджені з пісковику, видобутого в каменоломні Сенека Крик, але на задньому плані, навдивовижу близько, було видно прикрашений колонами величний білий купол Капітолію Сполучених Штатів.

— Хвилиночку! — знову скрикнула та сама дівчинка. — В окрузі Колумбія існує норманський замок?

— Так, з 1855 року, — відповів голос. — Саме тоді й було зроблене наступне фото.

З’явився новий слайд — чорно-білий знімок інтер’єру із зображенням великої склепінчастої зали, обставленої скелетами тварин, виставковими стендами, скляними банками з біопрепаратами, археологічними артефактами та гіпсовими відбитками доісторичних рептилій.

— Цей прекрасний замок, — вів далі голос, — став першим науковим музеєм Америки. То був подарунок від заможного британського науковця, котрий, як і батьки-засновники, вірив, що наша молода країна стане краєм просвіти. Він заповів засновникам Америки велике багатство і попросив їх спорудити у її центрі «заклад для накопичення та поширення знань». — Промовець надовго замовк. — Хто може назвати ім’я цього щедрого науковця?

— Джеймс Смітсон? — несміливо обізвався чийсь голос у передніх рядах.

Аудиторією прокотився шепіт — всі раптом згадали про Смітсона.

— Це й справді був Смітсон, — підтвердив чоловік на кафедрі. Тепер Пітер Соломон вийшов на світло; очі його весело виблискували. — Доброго ранку. Мене звуть Пітер Соломон. Я керівник Смітсонівського інституту.

Учні шалено зааплодували.

А Ленґдон, сидячи у напівтемряві, заворожено спостерігав, як Пітер захопив уяву молоді фотографічною подорожжю раннім періодом історії Смітсонівського інституту. Ця вистава почалася зі Смітсонівського замку, його підвальних наукових лабораторій, з коридорів, уставлених експонатами, з виставкового залу, заповненого молюсками, з науковців, що називали себе «хранителями ракоподібних істот». Він показав навіть старе фото двох найвідоміших — і вже покійних — мешканців замку: то були дві сови, одну з яких звали Накопичення, а другу — Поширення. Півгодинна слайдова вистава закінчилася показом вражаючого супутникового фото Національної алеї, вздовж якої зараз розташувалися відділення Смітсонівського музею.

— Як я вже сказав на початку, — мовив на завершення Пітер, — Джеймс Смітсон та батьки-засновники Америки вважали, що наша велика країна має стати осередком просвіти. Гадаю, що сьогодні вони пишалися б результатами свого починання. Їхній знаменитий Смітсонівський інститут став символом науки та поширення знань у самісінькому центрі нашої країни. Він є живим пам’ятником нашим батькам-засновникам і їхньому баченню Америки як країни, заснованої на принципах знання, мудрості й науки.

Соломон вимкнув проектор під гучні оплески. Увімкнулося освітлення, й одразу ж здійнявся ліс рук — аудиторія нетерпляче чекала відповідей на запитання.

Соломон надав слово маленькому рудоволосому хлопцеві з середнього ряду.

— Містере Соломон, — почав він здивованим голосом. — Ви сказали, що наші батьки-засновники втекли від релігійного гніту Європи, щоб заснувати країну на принципах наукових досягнень.

— Саме так.

— Але ж... У мене склалося враження, що засновники Америки були глибоко віруючими людьми і заснували нашу країну саме як християнську державу.

Соломон посміхнувся.

— Друзі мої, зрозумійте мене правильно. Так, батьки-засновники і справді були глибоко релігійними людьми, але вони були деїстами, тобто людьми, що вірили в Бога в універсальному, широкому значенні. Єдиним релігійним ідеалом, який вони пропагували, була релігійна свобода. — Соломон витяг мікрофон з тримача і вийшов з-за трибуни. — Засновники Америки мали перед своїми очима образ