Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том перший"

Він пошукав у себе за пазухою і витяг піхви, оздоблені намистом, а з них видобув ножа. Ніж був саморобний, абияк вирізаний з великої пилки. Таких ножів можна знайти сотні в старих людей у селищах Аляски.

Лігунів ніж? — спитав я.

Палітлум кивнув головою.

— За Лігунів ніж я дам тобі десять пляшок з «Трьома зірками».

Палітлум повільно підвів на мене очі.

— О Волоханю! Я кволий, як вода, й похильний, як жінка. Я запаскудив свій шлунок квасом, самогоном і «Трьома зірками». Очі мої погано вже бачать, слух не такий гострий, а сила моя обернулася в сало. Тепер мені нема честі, і мене прозивають Палітлум-П'яниця. Проте на потлачі в Ніблака з плем'я скутів я доскочив честі, і мені дорогі спогади про це і спогади про Лігуна. Коли б ти навіть усе море обернув у «Три зірки» і давав його мені за ножа, то й тоді б я не погодився. Я Палітлум-П'яниця, але колись я був Оло Вічно-Голодний і своєю молодою силою я підтримував Лігуна.

— Ти великий чоловік, Палітлуме, і я поважаю тебе. Він простяг руку.

— «Три зірки» між твоїми колінами — мої. Ти обіцяв мені за оповідання.

Коли я озирнувся, то на нерівній поверхні скелі за нашими спинами побачив велетенську тінь людини з перехиленою здоровезною пляшкою.

БІЛОШКІРА ЛІ ВАН

— Сонце вже сідає, Каніме, і спека зійшла, — так сказала Лі Ван до чоловіка, що спав, загорнувшися з головою в укривало з білячих шкурок. Вона будила його тихенько, ніби вагалася, знаючи, що конче треба розбудити, і водночас боячись, що він прокинеться. Вона боялася свого рослого чоловіка, такого відмінного від усіх чоловіків, яких вона бачила досі.

Оленина зашкварчала на вогні. Лі Ван відсунула сковороду вбік і озирнулась на двох гудзонівських собак. Вони стежили за кожним її рухом, і з пожадливості слина текла у них з червоних язиків. Величезні кудлачі лежали з завітряного боку. Дим обвівав їх і боронив од хмари комарів. Лі Ван зазирнула з кручі в долину, туди, де збутнілий Клондайк бурхливим потоком мчав у міжгір'ї. Один пес використав нагоду, підповз до сковороди і вправно, як кіт, скинув лапою на землю шматок м'яса. Лі Ван краєчком ока зловила цей рух, і собака, клацнувши зубами, з гарчанням відскочив назад, діставши полінякою по носі.

— Не вийшло, Оло! — засміялась вона, підіймаючи м'ясо й не спускаючи з собаки очей. — Ти вічно голодний, і твій ніс завжди призводить тебе до біди.

Другий пес приєднався до Оло, і вони обоє стояли й задирливо дивились на жінку. Шерсть на спині і загривку настовбурчилась, тонкі губи кривились і бралися огидними зморшками, відкриваючи хижі, загрозливі ікла; навіть носи їм поморщились і тремтіли. Собаки гарчали, як вовки. З вовчою ненавистю і злістю вони були ладні кинутись на жінку і звалити її з ніг.

— І ти, Ваш, також? Такий же норовистий, як і твій господар… хочеш покусати руку, що тебе годує… Чого лізеш? Ось, діставай своє! Отак!..

З цим вигуком вона шпурнула в них полінякою. Собаки відхилилися, проте не відступили. Відбігши кожен в інший бік, вони поприпадали до землі і з гарчанням підповзали до неї. Лі Ван звикла боротися за панування над вовкодавами ще звідтоді, як малим дівчатком стала на ноги і, перехитуючись, ходила між паками шкур по намету, і тому знала, що наближається небезпечний момент.

Ваш спинився, і всі його м'язи напружились, щоб стрибнути. Оло підповзав ближче, звідки можна було напасти.

Лі Ван узяла дві головешки за обсмалені кінці і приготувалась до бою. Оло спинився, але Ваш стрибнув. Її вогненна зброя зустріла його ще в повітрі. Пролунало верескливе скавучання й запахло смаленим м'ясом та шерстю. Собака став качатися в багнюці, а Лі Ван встромила йому в пащеку обгоріле поліно. Скажено клацнувши зубами з болю, Ваш відскочив від неї і з дикого переляку чимдуж кинувся тікати. Оло й собі почав відступати, коли Лі Ван нагадала йому, хто тут господар, почастувавши важким поліном по спині. Під цілою зливою головешок собаки відступили аж на кінець табору, посідали і стали скиглити й скавучати, зализуючи рани.

Лі Ван здмухала з м'яса попіл і сіла. Серце її билося спокійно, подія відійшла в минуле. У її житті таке траплялось кожного дня. Під час цієї сутички з собаками Канім навіть не поворухнувся, а все солодко хропів.

— Уставай, Каніме, — покликала вона, — денна спека зійшла, і дорога чекає нас.

Укривало з білячих шкурок заворушилося. Висунулась бронзова рука і відкинула його. Чоловікові повіки піднялися й знов зімкнулися.

«У нього був важкий клунок, — подумала вона. — І він утомився від ранкового переходу».

Комар укусив її за шию. Вона змастила незахищене місце мокрою глиною з грудки, що була в неї завжди напохваті. Уранці, видираючись на перевал серед цілої хмари комарів, чоловік і жінка мастили себе липкою глиною, яка висихала на сонці і вкривала їм обличчя глиняною маскою. Ці маски репались від руху м'язів на обличчі, їх треба було відновлювати, і через те шар глини був неоднаковий і нерівний на вигляд.

Лі Ван обережно, але наполегливо трясла чоловіка, аж доки він зовсім прочумався й сів. Перший його погляд був на сонце, і, тільки перевіривши час за цим небесним хронометром, він сів коло вогнища і заходився пожадливо нищити м'ясо. Це був високий індіянин, зростом повних шість футів, широкоплечий, з добрячими м'язами. У проникливому погляді очей у нього було більше розуму, ніж звичайно в людей його раси. Риси його обличчя казали про сильну, незламну волю, і воля ця разом із первісною суворістю засвідчували природжене заповзяття в змаганні до будь-якої мети і здатність бути люто жорстоким у разі якоїсь перешкоди.

— Завтра, Лі Ван, матимемо бенкет, — він гарненько висмоктав мозок із кістки і шпурнув її собакам. — Завтра будуть у нас млинці з яблуками, смажені на свинячому салі, і цукор… а це ще смачніше.

— Млин-ці? — перепитала вона зацікавлено, наче пережовуючи незнайоме слово.

— Еге ж, — відповів Канім зверхньо. — Я навчу тебе, як готувати нові страви. Ти, звісно, не знаєш про що я кажу, та й багато чого ти ще не знаєш. Ти все своє життя жила собі в глухому закутку землі і нічого не тямиш. Але я, — він випростався і гордо подививсь на неї, — я — великий мандрівник, я бував по всіх усюдах, навіть серед білих людей, і знаю, як вони живуть і як живуть багато інших народів. Я не