Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга перша)"

А Бронкові ніяк не приїдяться ті книги!

Бралася і в інший спосіб відтягти його від книжок. Почала було бурчати, що безсовісно багато висвічує електрики. Не огризався, хоч і стискав зуби, аж жовна під вилицями випинались, а одного вечора згасив електрику і сів читати при гасовій лампочці.

І що ж? Встала з ліжка, дмухнула на лампу і сама засвітила електрику, бо ж очі його дорожчі їй, ніж її власні. Згодом звикла до того, що крізь шпарку кухонних дверей, коли б не прокинулась серед ночі, пробивався пруг світла.

«Бронко читає», — було, подумає і преспокійно обертається на другий бік. А з смерті каноніка Річинського пропав її спокій. Хоч у душі Павлина була глибоко переконана, що її син зовсім не причетний до цієї смерті, не могла позбутися страху, що з кожною новою звісткою, кожною новою пліткою стукав у її серце. Тепер уже наче трохи вщухло, а в перші дні після похорону, куди б не повернулась, всюди поміж людьми тільки й розмови про те, що комуністи вбили Річинського. А як було їй слухати, коли її сина теж причисляють до комуністів? І так настрашили її оті базікання, що, було, хвіртка рипне, собака в сусіда загавкає, щур попід підлогою пробіжить, а їй уже здається, що йдуть по її сина, хоч той син й богу духа не винний.

А он і Бронко йде. Який він все ж таки подібний до Йосифа у молодості, хоч Йосиф навіть тоді не мав такого виразистого, чистого обличчя, як Бронко. Потім — Бронко значно вищий від батька. Мав також Йосиф погану звичку під час ходи вимахувати руками, наче солдат на маршу, а Бронко ось як по-інтелігентному держить руки при собі.

— Чого сидите в тіні? Чому не йдете погрітись трохи на сонці?

— Та я не вийшла сюди на свіже повітря. Хотіла-м подивитись проти сонця одну річ…

Річ у неї в руках, і Бронко добре бачить, що на маминих колінах не жіноча юбка, а чоловічі штани, але він навмисне не помічає їх.

— А ти подивився б, які тобі штани придбала. — Вона розкладає та складає перед ним штани, рубчик до рубчика, а пальці крадькома так і втискують поміж штанини обвислу матню. — Ти пощупай, що за матеріал! Ану, ану, візьми його в руки. Ану, ану!

Вона хоче силою ткнути йому штани, але Бронко ховає руки за спину.

— Дайте спокій, мамо! — він відсахнувся, аж відскочив, але тут же отямився. — Скільки я вас просив, щоб ви не скуповували мені недоносків. Різного дрантя, чорт знає з кого…

— «Дрантя»! Відразу й «дрантя»! А ти придивись краще, що це за матеріал! Маєш сірника?

— Дайте спокій, мамо! Знаю, знаю, прекрасний матеріал, чиста шерсть, бельський кангар, все, все! Але я тих штанів носити не буду, і не згадуйте мені більше про це. Чорт знає, що за заразу приносите в хату.

— Як заразу? Ти вже направду не знаєш, що говориш. Таж я у Марині Річинських дістала ці штани, а він — «зараза»!

Бронко проковтнув слину, як ковток води. Він не змінився на обличчі, тільки краї губ обвелись блідо-жовтою смужкою.

— Беріть оце лахміття, — він бгає рукою старанно складені штани і місить їх, наче тісто, — беріть і несіть туди, звідки принесли, інакше — візьму сокиру і порубаю на шмаття! Уф-ф!

Павлині досить було зиркнути на синове обличчя, щоб впевнитися, що він ладен виконати свою погрозу. Вона ховає штани під запаску, притримуючи їх руками: ану ж тому божевільному справді заманеться вчинити шкоду.

— Я тобі «порубаю»! Дивіться, як він до мами! Ти мене тут будеш навчати! «Порубаю»! Новісінькі штани, чисто бельський матеріал, сам Пілсудський ходив би в них, а він мені тут рубати буде! І що ти проти штанів маєш? Як широкі, можна звузити, як довгі — можна підкоротити! А то — «порубаю»!

Бронко вже не сердиться на матір. Йому і смішно, і жалко її.

— Мамо, я не знаю, ви ніби жінка розумна, а не можете зрозуміти, що коли б по Нашому рознеслась чутка, що Завадка доношує штани Річинського, ви знаєте — я не мав би більше що тут шукати. Я мусив би тікати з стиду світ за очі. Це страшна річ, і ви не розумієте цього, мамо! Ще коли б я з якого іншого небіжчика, а то з попа!

Він уже сміявся, уявивши себе у тих широких у поясі штанях з вузькими холошами.

— То буде так, мамо: ви віднесете ті штани, звідки ви їх принесли, і я вас прошу, щоб мені того більше не було.

Сказав це і пішов, але не в хату, а попрямував у садок.

— А обідати? А хто ж то обідати буде? — гукнула вслід Павлина, але він лише махнув рукою. І в цьому був подібний до Йосифа. За стіл сідати любив у цілковитому спокої.

До Річинських зібралася Павлина другого дня зранку. Підібрала таку пору, коли б могла ще застати Мариню дома.

Воно так і було. Пані з паннами, очевидно, ще спали, в будинку не було чути нічиїх голосів чи кроків. Мариня чесалася на тапчані в кухні. Волосся в неї було густе, кручене, хоч і коротке. Чесалася вона двозубим роговим гребенем, який, напевно, привезла з собою ще з села. Поділ й спину прикрила Мариня старим рушником, щоб волосся не падало на одежу. І це дуже сподобалося Бронковій матері. Подумала, що коли в неї буде невістка, то теж порадить їй так чесатись.

Павлина вперше в будинку Річинських. Двері до покоїв були замкнені, а кухня дуже припала їй до вподоби. Вся двох кольорів: білого і блакитного. По білих стінах розкидані блакитні узори. Коли ближче придивитись до них, можна розпізнати поміж гілками акації виделка навхрест з ножами, а далі склянка з ложечкою всередині. Павлина й не подумала б ніколи, що для кухні можуть бути спеціальні трафарети. Всі меблі у кухні: буфет, стіл, табуретки, тапчан, на якому розчісувалась Мариня, були білі з голубими обвідками. Одна тільки постіль Марині заслана писаною покутською веретою. На буфеті й понад краєм печі стояв ряд білих фаянсових не то глечиків, не то банок, на яких чорними літерами по-польськи написано «цукор», «мука», «кава», «манна каша», «риж» і т. д. Павлина подумала, що тепер, напевно, половина тих глечиків стоїть порожняком, отак для прикраси. Вся кухонна