Читати книгу - "Острів Смерті"

— Якби ти дружила з кимсь порядним, я б не заперечував. І тобі не соромно зустрічатися з невідомим чоловіком?

„Соромно?..” А. підвела голову й глянула на розгнівав батькове обличчя. Його підборіддя дрібно тряслося. „Чого я маю соромитися? К.—сан — чудовий хлопець, релігій і вихований”.

— Мені нема чого соромитися,— відповіла А. й відразу пожалкувала. Краще було б мовчки вислухати, а відмовитися тільки від оглядин. Та коли вже вона заговорила, слова самі, як живі істоти, зірвалися з її язика:

— Я зустрічалася з тим хлопцем у кав'ярні, але не бачу в цьому нічого поганого. Ви пропонуєте мені зробити вибір на основі анкетних даних і фотографії, я ж власними очима і серцем оцінила його. Він простого роду, займає скромну посаду, тож вам, тату, не підійде. А мені він до душі. Я люблю його.

Ці слова відбилися в кімнаті луною, а батьки ще не встигли опам'ятатися, як А. встала і, не оглядаючись, зникла за дверима.

ВЗИМКУ, ДВАДЦЯТЬ СІМ ДНІВ ТОМУ

Як і було домовлено, Канае завітав у дім Нісімото в неділю ввечері. Ген-тян одержав від нього під Різдво просту розбірну іграшку, а господиня прийняла гостя з такою радістю, так його щедро пригощала, що він аж здивувався. Не було сумніву: іграшка справді припала хлопцеві до серця. Веселий настрій Ген-тяна передався й Канае, завдяки чому (а також випитій склянці пива) він почувався якнайкраще, коли піднявся на другий поверх.

— А де Аяко-сан? — ніби між іншим, запитав він, умостившись навпроти Мотоко й засунувши ноги під ковдру над котацу.

— Допомагає господині прибирати на кухні. Скоро прийде.

Хоча за вечерею Мотоко теж спробувала пива, її обличчя , було спокійне. І тільки в очах проглядала іронія, а тому, побоюючись, що вона глузуватиме, Канае поспішив узяти ініціативу в свої руки.

— До речі, як вам мій подарунок?

— Та нічого. Тільки не треба говорити про це Ая-тян, а то в неї зіпсується настрій.

— Я про інше. Маю на увазі вовняний жакет.

— Ага-а. Дякую.

— Нема за що. Краще скажіть: не сподобався?

— Чому ви так думаєте?

— А тому що Аяко-сан одягає, а ви — ні. Я відразу не певен, сподобається вам така приглушена барва чи ні. Ви, художники, вибагливі щодо цього.

— Якщо ви так переживали, то не треба було купувати. З якої це радості я мала б одержувати від вас подарунки?

Як і в барі, її обличчя прибрало недбалого, ба навіть зневажливого виразу.

— А чому б і ні? Хіба я не маю права подарувати вам щось на знак прихильності?

— Я можу обійтися без цього. Не хочу йти проти себе й напускати на обличчя добродушної усмішки, як Ая-тян.

— О, які ви суворі! Чого в вас такий поганий настрій? Там, у їдальні, ви були начебто іншою.

— Мені не до вподоби, коли чоловіки підносять жінкам дарунки, щоб привернути їх до себе. У такому випадку тільки й чекай що тебе ошукають. Особливо ризикують такі щирі й довірливі, як Ая-тян. Я раз по раз нагадую їй про це.

— Можна подумати, ніби я — вовк, що чатує на овечку,— проказав ображено Канае, та, однак, не почував зла проти ущипливої співрозмовниці, бо знав, що це в її дусі.

— Викликає побоювання й ваш м'який характер.

— Невже ви гадаєте, що я такий безневинний?

При цих словах вигляд Мотоко раптом змінився, а її напрочуд лагідний голос навіть уразив Канае.

— А хіба ні? Ви такий несміливий, що далі нікуди. Через це ви ніколи не могли б закохатися, правда?

„Цікаво, на що вона натякає?” — подумав Канае, але, почувши на сходах тупіт людських ніг, не міг видобути з себе жодного слова.

— Вибачте, що довго затрималася. Чаю налити? — Аяко прийшла з термосом у руці й почала поратися коло буфету.— Про що це ви говорили?

— Сома-сан допитувався, чому я не ношу жакета, якого він мені подарував.

— Он що!

Аяко обернулась і глянула широко відкритими очима на гостя. Канае принишк, але тут же в нього влучив другий удар.

— Сказав: я заберу, якщо вам не подобається.

— Неправда! — поспішив заперечити він.

— Мотоко-сан не з тих, що зразу видають своє захоплення або розсипаються в подяках. Хоча в душі, будьте певні, радіє. Правда, Мотоко-сан?

Обороняючи подругу з усією серйозністю на обличчі, Аяко не відводила очей від Канае — так, наче вірила, що це його слова. На ній був яскраво-червоний жакет, що справді дуже пасував їй. „А от Мотоко жакет не сподобався”,— тут же згадав Канае.

— Ні, я не міг такого сказати.

Допитливий погляд Аяко перескочив на подругу.

— Сома-сан таки правий. Просто я спробувала розіграти тебе, Ая-тян.

— Який жах! Ви це серйозно?

— Будь ласка, подай мені оту коробку.

Аяко зняла подарунок з буфета для чайного посуду, а Мотоко вийняла з коробки жакет і розгорнула його на дошці над котацу.

— Що, надто похмурого кольору?

— Саме для бабусь.

— Е, ні. Дайте я приміряю на себе.

Аяко притьмом скинула свій жакет і одягла новий, що проти яскраво-червоного здавався простим, але вражав глибиною темно-синіх і коричневих відтінків на майже чорному тлі.

— Що це за колір?

— Червонувато-коричневий,— коротко відповіла Мотоко.

— Мотоко-сан, ви віддаєте перевагу темним барвам, а тому я подумав, що такий подарунок припаде вам до смаку.

— А я не сказала, що жакет не сподобався мені. Ая-тян, дай-но його мені.

— Як на мене, то він чудовий. Може, обміняємося?

— Такий крикливий дитячий колір — ні, тільки не це.

Здавалось, ображена Аяко замовкла і, знявши жакет, хихикнула. Засміявся й Канае.

— Мотоко-сан, отже, мій вибір вас задовольняє?

— Мені все підходить, бо я не ганяюся за модою.

Все ще насупившись, Мотоко склала жакет у коробку — не як щось непотрібне, а як дорогоцінне. А може, це лише так здалося Канае. Як завжди, на ній був чорний светр з обмазаними фарбою рукавами, що пасував їй якнайкраще.

Коли гостеві подали чаю, він попросив чогось міцного. Мотоко вийняла з буфета віскі і, довго не роздумуючи, налила йому просто в чашку. Язик у Канае розв'язався, правда, скоріше від такого обслуговування, ніж від хмелю. Аяко не втручалась, а тільки стежила за розмовою, всміхаючись.

— Значить, ви, Мотоко-сан, не хотіли прийняти мій подарунок тому, що наші смаки розходяться?

— І через це.

— Невже ви так дорожите своїми уподобаннями?

— Сома-сан, що ви кажете? Ви ж