Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

— Добре. — Кітай глибоко вдихнув. — Ти збираєшся повертатися до казарм?

— Ні.

— Я також.

Вони довго сиділи на підлозі, не кажучи ані слова. Він поклав їй голову на плече. Вона переплела його пальці зі своїми. Ніхто з них не міг заснути. Обоє дивилися у вікна бібліотеки, чекаючи, що призахідницькі загони вишикуються біля дверей або в коридорі почуються важкі кроки. З кожною хвилиною Жинь мимоволі відчувала полегшення.

Це означало, що призахідники не прийдуть. Це означало, що принаймні поки що вони в безпеці.

Але що станеться, коли призахідники прокинуться вранці й виявлять зникнення солдата? Що станеться, коли почнуть пошуки? Його не знайдуть щонайменше декілька днів, про це вона подбала, але сам факт зникнення однаково міг завадити перемовинам із призахідниками.

І якщо провина не впаде на Жинь, то чи не покарають вони всю Республіку?

Їй пригадалися слова південних Воєначальників. «Ти не повинна битися в союзі з тими, хто заледве вважає нас людьми».

— Розкажи мені, що говорили Воєначальники, — сказав Кітай, вразивши її.

Жинь сіла.

— Про що?

— Про призахідників? Що в них за теорія?

— Як завжди. Вони їм не довіряють, думають, що вони прибули для другої хвилі окупації і… О… — вона спохмурніла. — А ще вони вважають, що призахідники зумисне дозволили муґенцям вторгнутися в Імперію. Вони думають, буцімто Вейсжа знав про те, що Федерація планує йти на нас війною, і що призахідники також знали, але ніхто й пальцем не ворухнув, бо вони хотіли ослабити Імперію й розділити її.

Кітай кліпнув.

— А й справді.

— Знаю. Це божевілля.

— Ні, — сказав він. — Це має сенс.

— Ти ж не серйозно? Це було б жахливо.

— Але це вписується в усе, що ми знаємо, хіба ні? — Кітай коротко захихотів, і цей сміх був майже маніячним. — Я від початку про це думав, справді. Але потім сказав собі: «Ні, ніхто не може бути аж наскільки божевільним. Або лихим». Але подумай про кораблі Республіки. Подумай про те, скільки часу знадобилося, щоб збудувати цілий флот. Вейсжа роками планував свою громадянську війну, це очевидно. Але досі він не розпочинав наступу. Чому?

— Може, не був готовий? — сказала вона.

— А може, йому потрібно було ослабити країну, якщо він збирався перемогти у війні проти Зміївни. Розділити нас, аби підібрати шматки.

— Йому потрібно було, щоб хтось напав першим, — промовила Жинь.

Кітай кивнув.

— А Федерація — найкращий пішак для цього завдання. Не сумніваюся, Вейсжа сміявся, коли вони ввійшли в Сінеґард. Не сумніваюся, він роками чекав цієї війни.

Жинь хотілося сказати «ні», сказати, що, звісно ж, Вейсжа не дозволив би гинути невинним людям, але вона знала, що це не так. Вона знала, що Вейсжа радо стер би зі своєї мапи цілі провінції, якби це допомогло йому втримати Республіку.

О боги, якби це допомогло йому втримати це місто.

А отже, пасивність призахідників під час Другої Макової війни була не якоюсь політичною помилкою чи непорозумінням, а цілком свідомим рішенням. А отже, Вейсжа знав, що Федерація вб’є сотні, тисячі, десятки тисяч, і допустив це.

Коли вона думала про це зараз, було так легко усвідомити, як ними маніпулювали. Вони роками жили в пастці геополітичної шахової партії, а можливо, навіть цілі десятиліття.

І вона не просто обманювалася. Вона свідомо заплющувала очі на всі підказки навколо неї, сиділа склавши руки й допустила все це.

Вона так довго, так по-дурному пасивно спала. Вона стільки часу витратила в боях за Республіку Вейсжі, що заледве замислювалася над тим, а що може трапитися потім.

Якщо вони переможуть, то яку ціну зажадають призахідники за свою допомогу? Чи почастішають експерименти Петри, коли вона вже не буде потрібна Вейсжі на полі бою?

Тепер здалося таким безглуздям уявляти, що доки Вейсжа ручається за неї, вона в безпеці від тих аркебуз. Місяці тому вона була розгублена й налякана, відчайдушно прагнула знайти якір, і це підштовхнуло її довіритися Вейсжі. Але тепер вона також бачила, знову і знову, як легко Вейсжа маніпулював своїм оточенням, немовби ляльками в театрі тіней.

Як швидко він обміняє її?

— О Кітаю, — повільно видихнула вона. Їй раптом стало дуже, дуже страшно. — Що ж нам робити?

Він похитав головою.

— Не знаю.

Вона почала обмірковувати всі можливості вголос.

— Хороших варіантів у нас немає. Якщо ми дезертируємо на південь, то загинемо.

— А якщо лишимося в Арлоні, то призахідники вистежать тебе.

— Але якщо ми лишатимемося відданими Республіці, то просто власноруч збудуємо собі клітку.

— Але все це не матиме значення, якщо ми не переживемо завтрашній день.

Вони глянули одне на одного. Жинь чула, як у тиші відлунює серцебиття, її власне чи Кітая, вона не знала.

— Тигрячі цицьки, — сказала вона. — Ми помремо. І все це буде неважливо, бо Фейлень розіб’є нас під Червоними скелями, і ми всі помремо.

— Не обов’язково, — Кітай різко підвівся. — Ходи-но зі мною.

Вона кліпнула.

— Що таке?

— Побачиш. Я мав тобі дещо показати, ще коли ти повернулася, — він узяв її за руки й підтягнув, допомагаючи підвестися. — Просто не було нагоди. Йди за мною.

Якимось чином вони врешті опинилися у зброярні. Жинь не знала напевне, чи можна їм там бути, бо Кітай зламав замок, щоб пробратися всередину, але тепер їй стало байдуже.

Він підвів її до комори в глибині приміщення, висмикнув з кутка згорток у брезенті й кинув його на стіл.

— Це для тебе.

Вона зняла брезент.

— Купа шкіри. Дякую. Я в захваті.

— Просто розгорни.

Жинь підняла хитромудру штуковину, спантеличена поєднанням ременів, залізних прутиків і довгих смуг шкіри. Вона роздивлялася його зусібіч, але не могла збагнути, на що саме дивиться.

— Що це?

— Ти ж знаєш, що жоден із нас не зміг здолати Фейленя? — запитав Кітай.

— Бо він постійно жбурляв нас на скелі? Так, Кітаю, я це пам’ятаю.

— Вислухай, — у очах з’явився маніакальний блиск. — А якби він не зміг цього зробити? Якби ти змогла битися з ним на його території? Ну, територія — не надто слушне слово, але ти розумієш, що я маю на увазі.

Отетеріла Жинь поглянула на нього:

— Я й гадки не маю, про що ти торочиш.

— Тепер ти значно краще контролюєш полум’я, так? — запитав він. — І можеш прикликати його, не замислюючись?

— Звісно, — повільно промовила вона. Тепер вогонь здавався природним продовженням її самої. Вона могла метати його далі, розжарювати дужче. Але все одно була спантеличена. — Ти й так це знаєш. І до чого тут це?

— Наскільки сильний жар ти можеш створити? — наполягав він.

Жинь насупилася.

— А хіба вогонь не завжди однакової температури?

— Насправді ні. На різних поверхнях ти отримаєш різне полум’я. Наприклад, полум’я свічки й жар кузні відрізняються.

— Чому це так важливо? — перебила його Жинь. — Я однаково не зможу підібратися до Фейленя достатньо близько, щоб спалити його, а так далеко я не дістану.

Кітай нетерпляче похитав головою.

— А якби змогла дістати?

— Не всі такі генії, як ти, — випалила вона. — Просто скажи, до чого