Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

— От лайно, — пробурмотіла Ферро й почала задкувати.

Якщо Толомей це й помітила, то нічим цього не показала. Вона зігнула коліна й підскочила високо в повітря, здійнявшись білою смугою над вихором мечів. Зависла на мить угорі, а тоді полетіла вниз, до Юлвея. Вдарилася коліньми об підлогу з такою силою, що земля затрусилася. Якийсь уламок каменю зачепив Ферро щоку, і вона відчула, як їй в обличчя повіяв крижаний вітер, і незграбно відступила на крок.

Донька Творця насуплено поглянула вгору.

— А ти нелегко помираєш, старий, — загарчала Толомей, коли відлуння затихло.

Ферро не могла сказати, як Юлвей її уникнув, але тепер він віддалявся, поволі водячи руками по колу й подзенькуючи браслетами, тимчасом як позаду нього досі літали в повітрі мечі.

— Я працював над цим усе життя. Ти теж нелегко помираєш.

Донька Творця стала обличчям до нього.

— Я не помираю.

Величезний пристрій далеко вгорі захитався, його кабелі з різким звуком порвалися й розлетілися в темряві. Пристрій повільно, майже як у сновидінні, почав падати. Блискучий метал, викручуючись, вигинаючись і скрегочучи, полетів додолу. Ферро розвернулася й побігла. П’ять задиханих кроків — і вона повалилася на підлогу, опустившись долілиць на відшліфований камінь. Відчула, як Сім’я впинається їй у живіт, а поряд із її спиною віє сильний вітер від вихору мечів, під якими вона ледве прослизнула.

Велика машина врізалася в підлогу позаду Ферро, здійнявши гамір, схожий на музику пекла. Кожне кільце перетворилося на гігантську музичну тарілку, на гонг для велетня. Кожне видавало свою божевільну ноту — вереск, бряжчання, бомкання змученого металу, — достатньо гучну, щоб у Ферро завібрували кістки. Підвівши погляд, вона побачила, як повз неї з торохтінням прокотився один великий диск, викрешуючи з підлоги яскраві іскри. Ще один злетів у повітря, шалено крутячись, наче підкинута монета. Ферро, видихнувши, відкотилася від нього і квапливо позадкувала, коли диск гепнувся на землю поряд із нею.

Там, де зійшлися Юлвей і Толомей, утворилася гора з покрученого металу, зламаних кілець і похилих дисків, гнутих стрижнів і заплутаних кабелів. Ферро насилу зіп’ялася на ноги, тимчасом як залою мчала шалена хвиля безладного відлуння. Довкола неї сипались осколки, відскакуючи від шліфованої підлоги. Уламки розсіялися по всій залі й виблискували в тіні, наче зорі в нічному небі.

Ферро гадки не мала, хто загинув, а хто зостався живий.

— Геть звідси! — загарчав на неї крізь зуби Баяз. Його лице стало перекошеною маскою болю. — Геть звідси! Біжи!

— Юлвей, — пробелькотіла вона, — він…

— Я повернуся по нього! — Баяз махнув на Ферро здоровою рукою. — Біжи!

Є час битись, а є час тікати, і Ферро добре знала, яка між ними різниця. Цього її навчили гурки в глибині Безплідних Земель. Поки вона мчала до арки, та смикалась і дрижала. У її вухах шуміло її власне дихання. Ферро перескочила через блискуче металеве колесо й ляснула чоботами об гладенький камінь. Майже дісталась арки. Відчула лютий холод поряд із собою, приплив хворобливого жаху. Вона кинулася вперед.

Біла рука Толомей промайнула зовсім близько від Ферро, відірвала від стіни величезний шмат каменю й наповнила повітря пилом.

— Нікуди ти не підеш!

Можливо, вже настав час тікати, але Ферро начисто урвався терпець. Вона підскочила, одночасно замахуючись кулаком зі всією люттю за свої змарновані місяці, змарновані роки, змарноване життя. Її зігнуті пальці з різким хрустом ударили Толомей у щелепу. Це було все одно що бити по крижині. Коли її рука зламалася, Ферро не відчула болю, проте відчула, як зігнувся її зап’ясток і заніміло передпліччя. Перейматися цим уже було пізно. Полетів другий її кулак.

Толомей устигла схопити її за руку, перш ніж кулак торкнувся її, притягнула Ферро до себе і знерухомила, поставивши на коліна з жахливою, непереборною силою.

— Сім’я!

Сичання доньки Творця застигло на обличчі Ферро, вирвавши повітря з її легень разом з огидним стогоном. Ферро запекло шкіру там, де Толомей її тримала. Вона відчула, як її кістки гнуться, а тоді — ламаються, і її передпліччя, клацнувши, відхиляється вбік, наче зламаний дрючок. Одна біла рука промайнула крізь тінь, потягнувшись до горбка під сорочкою Ферро.

Раптом спалахнуло світло — яскрава дуга світла, що на одну сліпучу мить осяяла всю залу. Ферро почула пронизливий крик, а тоді звільнилася й розтягнулася на спині. Толомей відтяло руку — акуратно, трохи вище зап’ястка, без крові на куксі. На гладенькій стіні з’явилася велика рана, що також глибоко вгризалася в підлогу; з неї тік розтоплений камінь, що булькав і шипів. Баяз вибрів із тіні з дивною зброєю в руці; зброя курилася, а гак на її кінці досі сяяв жовтогарячим світлом. Толомей видала страхітливо холодний крик, потягнувшись єдиною рукою до Баяза.

Баяз безтямно заревів їй у відповідь, примруживши очі й роззявивши закривавленого рота. Ферро відчула, як щось викручує їй живіт, так люто, аж вона зігнулася, мало не впавши на коліна. Доньку Творця підхопило в повітря й відкинуло геть. Одна її біла п’ята залишила в мапі на підлозі довгий шрам, розітнувши камінь і розрізавши метал.

Позаду неї рознесло на шматки рештки величного пристрою. Його понівечені деталі розсипались, як листя на вітрі, й виблискували у пітьмі. Толомей перетворилася на силует, що метався серед бурі летючого металу. Вона вдарилася об віддалену стіну з такою силою, що аж земля затрусилася, і зі стіни полетіли великі уламки каменю. Об камінь довкола неї торохтів, дзеленчав, бряжчав град покручених осколків. У стіну, наче леза кинджалів, впиналися кільця, штифти, скалки, перетворюючи велику кам’яну дугу на велетенське ліжко із цвяхами.

Баяз вирячив очі. Його виснажене лице змокло від поту.

— Здохни, дияволице! — заревів він.

Пил улігся, камінь почав сунутися. Залою розійшлося відлуння холодного сміху. Ферро спішно позадкувала, б’ючи п’ятами по гладенькому каменю, і побігла. Її зламана рука здригнулася, торкнувшись стіни тунелю, і повисла. На Ферро раптом вискочив світний квадрат. Двері Будинку Творця.

Вона вибрела на свіже повітря. Світло після тіней здавалося до болю яскравим, а дрібний дощик після морозного дотику Толомей здавався теплим. Сім’я досі обтяжувало їй сорочку, жорстко і втішно торкаючись її шкіри.

— Тікай! — долинув із темряви голос Баяза. — До палацу!

Ферро подибала через міст, ковзаючись незграбними ногами по мокрому каменю, тимчасом як далеко внизу гойдалася холодна вода.

— Поклади його у скриню й наглухо замкни!

Вона почула за спиною лункий вибух, удар металу об метал, але не озирнулася.

Ферро проштовхалася крізь відчинені двері у стіні Аґріонта й мало не перечепилася через брамника, який сидів попід стіною — там само, де вона його покинула, — притиснувши до голови одну руку. Він сахнувся, а вона перескочила через нього, полетіла зі сходів, долаючи по три сходинки за раз, через напівзруйноване подвір’я,