Читати книгу - "Ім’я вітру"

Від їхніх теревенів я почав розслаблятися.

— Дедалі частіше, — зізнався я, всміхнувшись від вуха до вуха.

Ми пили й жартували про всякі дрібниці, обговорювали чутки про майстрів і нечисленних студенток, які привертали нашу увагу. Ми говорили про те, хто в Університеті нам подобається, але більше часу приділили роздумам про те, хто й чому нам не подобається і як би ми цьому зарадили, якби дістали таку можливість. Така вже людська природа.

Тож час минав, і «Еоліян» поволі заповнювався. Сіммон піддався на Вілемові кпини й почав пити скатен, міцне чорне вино з підніжжя гір Шалду, яке частіше називають «вирви-хвіст».

У Сіммонові його дія проявилася майже одразу — він став гучніше сміятися, ширше всміхатися й соватися на стільці. Вілем залишався мовчазним. Наступного разу випивку замовив я, обравши для всіх нас по великому кухлю звичайного сидру. Побачивши, як набурмосився Вілем, я сказав йому, що, якщо я сьогодні здобуду талант, то наллю йому море вирви-хвоста аж до дому, але якщо хтось із них нап’ється до того, я особисто його віддухопелю й кину в річку. Вони помітно заспокоїлись і почали вигадувати непристойні куплети для «Мідника-гарбаря».

Тут я полишив їх і віддався власним думкам. Передусім мені думалося про те, що до негласної поради Станчіона, можливо, варто дослухатись. Я спробував згадати ще якісь пісні, які міг би виконати — досить складні, щоб показати мою майстерність, але досить прості, щоб залишити мені простір для творчості.

До реальності мене повернув Сіммонів голос.

— Чуєш, ти ж добре римуєш… — насів він на мене.

Я пригадав останній уривок їхньої розмови, до якої сяк-так прислухався.

— Спробуй «у тейлінській рясі», — байдуже запропонував я. Я надто сильно нервував, щоб пояснювати, що одним із пороків мого батька була схильність до похабних лімериків.

Вони радісно захихотіли собі під носа, тим часом як я спробував обрати іншу пісню для виконання. Я так і не досяг особливого успіху — мою увагу знову відвернув Вілем.

— Що таке?! — гнівно поцікавився я. Тоді перехопив Вілемів порожній погляд; такий буває в нього тільки тоді, коли він бачить щось, що йому дуже не подобається.

— Що таке? — повторив я, тепер уже спокійніше.

— Людина, яку ми всі знаємо й любимо, — похмуро відповів він і кивнув на двері.

Я не бачив жодного знайомого обличчя. «Еоліян» був майже повний, і на самому лише першому поверсі тупцялися сто з лишком людей. Крізь відчинені двері я побачив, що надворі вже настала ніч.

— Він стоїть до нас спиною. Крутить голову своїми огидними чарами прегарній молодій дамі, яка його, вочевидь, не знає… праворуч від круглого пана в червоному, — спрямував мою увагу Вілем.

— Сучий син, — промовив я, надто приголомшений, щоб вилаятися як слід.

— А я завжди вважав, що родовід у нього свинський, — сухо відказав Вілем.

Сіммон роззирнувся довкола, кліпаючи по-совиному.

— Що? Хто тут?

— Емброуз.

— Яйця Господні, — проказав Сіммон і зігнувся над столом. — Тільки того мені й треба. Ви там ще не помирилися?

— Я готовий дати йому спокій, — заперечив я. — Але він щоразу, коли мене бачить, здається, не може втриматися від того, щоб знову мене скубнути.

— Для суперечки потрібні двоє, — зауважив Сіммон.

— Дідька лисого, — процідив я у відповідь. — Мені начхати, чий він там син. Не буду я падати лапками догори, наче якесь боязливе щеня. Якщо йому вистачить дурості, аби торкнутися мене хоч пальцем, то я начисто відгризу йому той палець. — Я вдихнув, щоб заспокоїтись, і спробував говорити розважливо. — Рано чи пізно він навчиться мене не чіпати.

— Ти міг би просто не звертати на нього уваги, — порадив Сіммон, заговоривши напрочуд тверезо. — Просто не піддавайся на його провокації, і він доволі швидко від цього втомиться.

— Ні, — серйозно заперечив я, дивлячись Сіммонові у вічі. — Ні, не втомиться. — Сіммон мені подобався, але часом він бував страшенно наївним. — Тільки-но йому здасться, що я слабкий, він накинеться на мене удвічі лютіше, ніж напередодні. Знаю я таких.

— А ось і він, — зауважив Вілем і невимушено поглянув убік.

Емброуз побачив мене, ще не діставшись нашого боку зали. Ми зустрілися поглядами, і стало очевидно, що він не очікував побачити мене тут. Він сказав щось одному зі своїх усюдисущих лизоблюдів, і вони пішли крізь юрбу в іншому напрямку, щоб зайняти столик. Він спершу поглянув на мене, потім на Вілема, на Сіммона, на мою лютню, а тоді знову на мене. Опісля він повернувся й пішов до столика, який зайняли його приятелі. Перш ніж сісти, він глянув у мій бік.

Мене бентежило те, що він не всміхався. Раніше він завжди всміхався мені — надміру сумно, як у пантомімі, і з насмішкою в очах.

Тоді я побачив те, що збентежило мене ще більше. Він ніс із собою дебелий прямокутний футляр.

— Емброуз грає на лірі? — запитав я невідомо в кого.

Вілем знизав плечима. Сіммон зніяковів.

— Я думав, що ти знаєш, — кволо промовив він.

— Ти вже бачив його тут? — запитав я. Сім кивнув. — Він грав?

— Та ні, декламував. Поезію. Він декламував і ніби пощипував ліру. — Сіммон нагадував кролика, готового щомиті побігти.

— Він здобув талант? — похмуро поцікавився я. Тоді я вирішив: якщо Емброуз належить до цієї компанії, то я не хочу мати з нею нічого спільного.

— Ні, — писнув Сіммон. — Він пробувався на нього, але… — Він поступово замовк, а його погляд став якимось дикуватим.

Вілем поклав долоню мені на руку й зробив заспокійливий жест. Я глибоко вдихнув, заплющив очі та спробував розслабитися.

Мало-помалу до мене дійшло, що це зовсім не має значення. Щонайбільше це підіймає сьогоднішні ставки. Емброуз ніяк не зможе перешкодити мені заграти. Він буде змушений дивитись і слухати. Слухати, як я граю «Пісню про сера Сав’єна Траліярда», бо тепер питання про те, що я сьогодні виконуватиму, уже не стояло.

Веселощі того вечора почалися з одного музиканта з талантом із натовпу відвідувачів. Він мав при собі лютню й показав, що може грати незгірш за будь-якого едема ру. Друга його пісня, якої я ще ніколи не чув, була навіть кращою.

Після перерви хвилин у десять на сцену покликали заспівати ще одного музиканта з талантом. Цей мав при собі очеретяну свиріль і грав на ній краще за всіх, кого я коли-небудь чув. Далі він заспівав проникливу хвалебну пісню в мінорній тональності. Жодного інструмента — лише його високий чистий голос, який здіймався та тік, як звуки тієї свирілі, на