Читати книгу - "Шазілір. Полум'я нового дня, Олена Гриб"

***

– Скільки їх? Усього двоє? Брудні свині, ви не в змозі захопити корабель, не вгробивши здобич?! Тіла – за борт, цих у трюм! Ворушіться, ледарі!

Вітер розлючено рвав пошарпаний одяг, солоні бризки падали на пошматовану шкіру і жалили до дрижаків. Вії злиплися від крові, одне око запливло, з роздертого вуха сочилася сукровиця. Ліва рука розпухла і не слухалася, вивихнуті пальці правої стирчали під неприродним кутом.

– Ворушися, недоноску! – Удар вказав напрямок. – Туди!

Рейн спіткнувся і впав на палубу. Обличчя обпекло новою порцією болю, з розбитого носа хлинула кривава юшка. У кисті щось хруснуло, і він здивувався, чого б це – покалічена рука зустрілася з необструганими дошками десь осторонь, не під ним.

– Що коїш, Виродку? Вони потрібні у товарному стані! Сам підеш на весла, довбешко!

Брудний чобіт, що тиснув на скрючену кисть, неохоче відсунувся і вдарив під ребра.

– Не розлежуйся, хлюпику! Нащо з тобою поратися? До ринку ж не дотягнеш!

Але сильні руки поставили Рейна на ноги. Крок, другий…

– Їх обшукували?

– Угу! У дохлого якась писулька, хлющ із документами. Забрати?

– Чого б то? Дивись, щоб грошенят не ховали. Забув, як того місяця купця із золотом акулам згодував? Ще раз так помилишся, сам підеш на корм рибам!

Попереду – смердюча паща трюму.

Поштовх у спину, нестерпно тверді щаблини, писк і темрява…

Свідомість поверталася ривками. Холодні дотики, схлипи, божевільний шепіт… Рейн не розумів, чи мучили його видіння, чи це відбувалося насправді. Він намагався не думати. Торговий корабель, піратське судно, абордаж і зла стихія миготіли в пам'яті. Деколи часові межі подій порушувалися, і хлопець сам не міг сказати, що сталося раніше.

– Ти живий, правда ж? Благаю, не вмирай! Мені так страшно…

Чийсь невиразний голос виривав із забуття, не дозволяв зануритися в затишну дрімоту, де не було ні болю, що безжально рвав нерви, ні пошматованих тіл зі знайомими обличчями, ні щурів, ні запаху тухлої риби.

– Я все зробив. Вправив суглоби, склав кістку. Мене вчили цьому. Отямся! Минуло два дні, Мовчуне. Про нас забули. Я божеволію!

Голий хвіст ковзнув по шиї, і Рейн здригнувся всім тілом. Рани відразу нагадали про себе. Він застогнав і з полегшенням виявив, що щури не надто зголодніли – розбіглися тої ж миті.

– Мовчуне! Ти зі мною!

«Замовкни. Не можу слухати твоє скиглення. Матусин синочок, на що ти розраховував, вирушаючи за море на крихітному суденці? Це тобі не пасажирський корабель із гарматами та супроводом. Досить нити. Заощадив, тепер розплачуйся».

– Мовчуне…

Рейн усвідомлював, що не вижив би без нав'язливого молодика з писклявим голосом, крижаними руками і нескінченним потоком сліз. Столичний жевжик чудово розбирався в медицині. Професори Ківірської академії освіти не дарма їли хліб – їм вдалося зробити з інфантильного сопляка справжнього майстра своєї справи. На жаль, витримку там не викладали.

– Мені погано, Мовчуне… Чому до нас ніхто не заглядає? Вони хочуть заморити нас голодом? Скажи бодай слово!

– Дякую за допомогу. І тримайся. Ми виберемося звідси.

Нахабна брехня, але супутник радий навіть їй.

Четвертий день… Шлунок припинив нагадувати про себе. Біль відступив. У голові було легко й порожньо.

– Не можу більше… Води… Мамо, ти прийшла до мене? Мамо!

«Я виживу, мам. Я мушу вижити. Я вас знайду».

Худий щур звивався і кусався, проте Рейн не відчував його зубів.

Забути про все. Притягнути до себе, зламати шию. Впитися зубами в прикриту хутром шкіру.

Не думати.

Просто не думати.

У жодному разі не думати.

Його навіть не знудило. Організм не збирався віддавати крихти їжі.

– Гей, Терне! Тримай!

– Що це?

– Обід.

Пальці ківірця зімкнулися на ще теплій тушці.

– Боги, ні! – Він відкинув ребристе тільце вглиб трюму. – Я людина, а не тварина!

– Ненадовго. Не їстимеш – станеш трупом.

Сусід не зумів пересилити себе. Але він старався. Заплющував очі, затискав носа… Рейн дивився на його марні потуги і розумів: якби не нав'язлива ідея розповісти світові про сім'ю Морнів, він би теж вибрав смерть.

– Я ніколи не зустрічав таких, як ти! Ти зумієш, Мовчуне! У тебе вистачить сил. Прошу… Напиши моїй мамі… Розкажи їй… У мене все добре, мамо. Я щасливий. На півдні дуже гарно. Цвітуть персики, скрізь жасмин… Шкода, що ти померла. Я б привіз тебе сюди. Тут багато сонця та піску, теплі хвилі, добрі дівчата. Я знайду дружину, мамо. Ми житимемо разом. Маленький будиночок на узбережжі, квіти цілий рік… Тобі смішно? Так, я прибріхую. У Шазілірі холодні зими. Але нам буде тепло. Всім разом. Дочекайся мене, мамо!