Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я застромила ломик у двері ліфта й напружилась. Голлі скривилась і, не дивлячись на мене, теж налягла на метал. Ми зібрали всі свої сили, та спочатку це ні до чого не привело. Потім усередині щось клацнуло, й двері відчинились. Не дуже широко, десь на чверть, проте нам вистачало й цього.
У ліфті було темно. Знизу лунав немічний стогін.
Промінь мого ліхтарика висвітлив порожній простір ліфтової шахти — замащені цегляні стіни, чорні петлі кабелів, — однак самого ліфта на місці не було. Коли ж ми нахилились і поглянули вниз, то побачили покрівлю ліфтової кабіни десь футів за шість під нашими ногами. А на покрівлі, підібгавши гострі коліна й міцно обхопивши їх руками, скрутився самотнім клубочком Бобі Вернон. Вигляд у нього був, правду кажучи, не дуже.
— Що це. в біса, сталося з ним?! — не витримала я. — Потрапив у примарну пастку?
— Ні. Бачиш у нього подряпини на обличчі?
Вернон заморгав, коли йому в очі вдарив промінець ліхтарика. А потім кахикнув і тихо промовив:
— Я забив голову. І ногу, здається, зламав...
— Чудово... — я відчула, як гнів лоскоче мені шкіру. Озирнулась назад, до порожнього в ідділ у меблів, і мені здалося, ніби там щось заворушилось. — Як будемо витягати його?
—Хтось із нас полізе туди, — запропонувала Голлі. — Краще, мабуть, я.
— Чому? Ти хочеш сказати, що в мене стегна заширокі? Що я туди не пролізу?
— Звичайно ж, ні. Ти триматимеш двері, бо ти сильніша й міцніша за мене. — Голлі прослизнула в двері обернулася до мене, присіла навпочіпки, вхопилася руками за поріжок і напрочуд хутко стрибнула вниз, у темряву.
Я затисла ломик в отвір, щоб зафіксувати отвір у дверях, і направила свій ліхтарик униз. Голлі вже сиділа біля Вернена й мацала йому ногу.
— Що з тобою сталося. Бобі? — питала вона.
— Нед. Я бачив Неда...
— Неда Шоу? Це їхній загиблий приятель. — пояснила я Голлі.
— Я бачив його... він стояв у пітьмі, всміхався мені... — Вер- нон знову закашляв, голос у нього був зовсім кволий. — Я відчув. що мушу йти за ним... А що було далі — не знаю. Він не обертався, але якось почав віддалятись, відпливати від мене... вздовж усіх оцих столів і стільців. Я пішов за ним... Він зайшов до ліфта, присягаюсь, ліфт стояв тоді відчинений! Кабіна освітлена! Він стояв на дверях, усміхався й чекав на мене. Я зайшов... І тоді виявилось, що ліфта на місці немає, світло згасло — і я впав. Забив голову. І нога болить...
— Усе гаразд. — мовила Голлі, тиснучи йому руку. — Усе з тобою буде гаразд.
А я тим часом аж кипіла з гніву:
— Бобі, ти бовдур! Голлі, допоможи йому підвестись, зараз я спробую схопити його за руки й витягти нагору...
— Зараз, — Голлі поставила Бобі на ноги, не звертаючи уваги на його скигління.
— Швидше, Люсі... — долинув з рюкзака шепіт черепа. — Щось наближається...
—Так, я знаю. Відчуваю. Бобі, простягни руки вгору! Зараз я тебе витягну!
Бобі стояв тепер на одній нозі, спираючись на Голлі. Піднявши другу ногу й примруживши очі, він скидався зараз на пірата з дитячих книжок.
— Не можу... Я надто кволий...
— Не такий кволий, щоб навіть рук не міг підняти, — буркнула я, стаючи рачки на дверях, щоб схилитись униз. — Ну-бо... мерщій!
Він витяг свою тоненьку ручку. Навіть дев’яностолітня вдова, що простягає
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Примарний Хлопець, Джонатан Страуд», після закриття браузера.