Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

«А якщо це охоронець? Озброєний охоронець? Охоронець із автоматом АК-47, який кількома чергами «приземлить» крихітний «Колібрі», не давши йому набрати висоту», — подумав Сьома, проте вирішив не переганяти думки в слова. Гівна, що їм слід розгребти найближчим часом, і так вистачало.

— Час збігає, — продовжив Левко. — Ви вдвох, — він мав на увазі Ґрема та Сатомі, проте звертався винятково до японки, — прослизніть до хатини Джейсона та розшукайте ключ від «Колібрі», а ми із Семом подбаємо про Амаро Кіспе.

Заклавши великі пальці за пояс джинсів, мулат роздивлявся траву під своїми ногами.

— Де нам його шукати?

Левко спалахнув, ледь стримавшись, щоб не вдарити американця.

— Я не знаю де! Зорієнтуйся на місці! Вийми нарешті голову із задниці й починай нею думати.

— Ти певен, що ви впораєтесь? — перебила хлопця Сатомі, зиркнувши на Семенів гіпс. — Давай краще я піду з тобою замість Сема.

— Я впораюсь, — вищирив зуби Левко. — Тобі туди краще не потикатись.

— Скільки вам знадобиться часу? — Сатомі логічно припускала, що пошук ключа у порожній віллі триватиме менше, ніж приборкання карлика.

— Хвилин десять щонайбільше, — замислившись, відгукнувся українець. — За чверть години зустрічаємося біля вертольота, — і, пересиливши себе, поклав руку на мулатове плече: — Не підведи, чувак.

Ґрем не відповів.

CXXXIX

Левко перескочив через тіло Джеррона Старкса, а Семен затримався, обходячи його стороною.

— Давай швидше, — підганяв українець.

— Не можу, Лео. У мене зламана нога, якщо ти забув, — лишившись на самоті, вони стали розмовляти російською і тому відчували непоясненний дискомфорт. Звиклі до м’яких «r», шепелявих «th» і «gh», вони спотворювали слова. Власні голоси здавалися чужими.

Із надр Твердині долинали лячні верески. Здавалося, когось із учених там катують. Однак джерело криків рухалося, то затихаючи, то посилюючись, і помалу ближчало. Хтось ходив і горлав, просто блукав, волаючи та лякаючись власного відлуння.

— Чувак, я не знав… — почав Сьома, — …не знав, що бруґмансія так подіє. Я все ще гадаю, що вони вгамуються. Мабуть, уже незабаром.

— Байдуже, — не обертаючись, кинув Левко. — Основне, щоб мулат підняв «Колібрі» в повітря. Більше мене нічого не цікавить.

Вони вийшли на галерею, де знаходилися покої Амаро, й українець пришвидшив крок. Тієї миті він не думав ні про що, намірившись діяти імпульсивно, вирішуючи на льоту. Думати — означає вагатись. А вагатись — те саме, що відчувати страх.

Не зупинившись, навіть не збавивши ходу, Левко влетів до кімнати коротуна. Очікував побачити що завгодно, готував себе до того, що перуанець зустріне його з пістолетом у руці, й не повірив власним очам, заскочивши Амаро скорченим і закляклим на підлозі. Спершу хлопець припустив, що карлик усе ж пообідав, а потім зауважив пакетики з героїном і кокаїном і приладдя для ін’єкцій.

— Він мертвий? — зазирнувши до кімнати, запитав Семен.

— Ні. Під кайфом. Таке, либонь, не вперше.

Відшукавши в гардеробі Амаро три шкіряні паски, хлопці зв’язали йому ноги, скрутили за спиною руки, а потім третім поясом з’єднали перші два, стягнувши ступні й долоні докупи. Перевіривши вузли, Сьома та Левко заквапилися нагору.

Крики в підземеллі стихли.

CXL

Дорогою хлопці забігли до «нори», щоб захопити найнеобхідніше, й наштовхнулися на Ґрема та Сатомі. Американець і японка віддихувались, хапаючи повітря широко роззявленими ротами.

— Чому ви тут? — вирячився Левко. — Знайшли ключ?

Ґрем люто глипнув на українця. Відповіла Сатомі:

— Ні. Ми навіть не заходили до хатини.

— Чому?

— Добрі новини: ми знаємо, хто другий, — дівчина оглянула хлопців і пояснила: — Той, хто не прийшов на обід, — Лео нетерпляче мотнув головою, показуючи, що розуміє, та підганяючи дівчину. — Погані новини: це охоронець.

— От лайно! — Сьома скинув угору стиснуті кулаки.

— Усе пропало, — глухо мовив Ґрем.

— Заспокойтесь, — Левко тремтів від збудження, не від страху. — Де цей охоронець? Що він зараз робить?

— Спить у гамакові, підвішеному між пальмами в західному кутку тераси. За ангарами. Від вертольота до нього рукою подати. Він прокинеться.

Між вартовим і їдальнею було більше як сотня метрів, а тому, коли на терасі зчинився гармидер, перуанець не прокинувся. Його не розбудили ні крик, ні навіть постріли.

— Озброєний? — спитав українець, одночасно уявляючи, де саме лежить охоронець і як до нього непомітно підкрастись.

— Так. У нього автомат.

— Лежить на грудях чи поставлений поряд? — не припиняв розпитувати хлопець.

— Лежить поряд із ним.

— О’кей, — Левко робив один за одним глибокі вдихи, щоб хоч трохи погамувати тремтіння. — О’кей…

— Що о’кей, бадді? — передражнив мулат.

Сьома кинув на американця здивований погляд.

— Спробую усунути його, — тихо мовив українець.

— Як?!

— Чекайте тут. За п’ять хвилин виходьте на терасу.

— А що як… — почала японка, проте Левко вже побіг до виходу.

Семен, Сатомі та Ґрем не послухали його. Вони не просиділи в кімнаті й півхвилини. Не змовляючись, двоє хлопців і дівчина випорснули на коридор і поквапилися навздогін за товаришем.

CXLI

19 серпня 2012, 13:55 (UTC -5)

Паїтіті

Опинившись на відкритому просторі, Левко роззирнувся. Семен мав рацію: потруєні чоловіки заспокоювались.

Хлопець кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, насичуючи кров киснем, а потому рвонув до західного краю тераси. Пробігаючи повз велику піраміду, він зауважив на одній із нижніх її сходинок тіло голого мачігуенга. Індіанець зірвався з вершини та розбився на смерть. Під деревом біля меншої піраміди сидів Роджер Зорн. Колишній спецназівець розгойдувався, наче лялька на пружинці, скімлив і безперестану рвучко проводив руками по голові.

Проминувши «Colibri», українець стишив біг, а перед ангаром, витягнутим уздовж лінії північ-південь, спинився. Відразу за ангаром розкинувся пальмовий гай, що підступав до крайки тераси.

Визирнувши з-за циліндричної споруди, Левко побачив гамак. Схоже, вартовий досі спав. Автомат затиснув під боком. Навряд чи його вдасться вихопити, перш ніж перуанець прокинеться. Треба діяти по-інакшому. Українець навшпиньки обійшов пальмовий гай із південного боку й завмер між перуанцем і прірвою. Тут тераса з усіх боків прямовисно обривалась униз — не тільки на горішньому, але й на нижчих рівнях; лиш із західного боку, біля кута шостого рівня проглядався невеликий виступ, на якому можна було б утриматися. Наступний виступ виднівся на добрих двадцять метрів нижче — аж на четвертому рівні.

Левко підійшов до провалля, подивився вниз і залишився задоволений побаченим. Шанси вижити під час падіння з цього місця мізерні. Потім опустився на коліна й узявся гучно бухикати й відхаркувати, як людина, що має от-от спорожнити шлунок. Він навіть не уявляв, чи спрацює його задум, але не мав часу вигадувати щось іще.

Кашляв він як міг голосно, й невдовзі