Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"

Люсі здавалося, що вони з друзями пили чай недовго, але коли Анабель запропонувала закруглятися, то вона з подивом виявила, що за вікном у дворі вже сутеніло. Арон встав з-за столу, але не поспішав покидати вітальню, натомість втупився в Люсі очима.

«Ходімо зі мною. — Його голос збив її думки. — Будь ласка, забудь про цей гуртожиток і переїзди до палацу».

Його губи не рухалися, тому вона мала б зрозуміти, що ці слова призначалися тільки їй, але від несподіванки все одно перепитала вголос:

— Жити з тобою в палаці?

Вмить усі погляди за столом перемістилися на неї, а Анабель здивовано підвела брови. Арон не хотів виставляти цю розмову на загал, але від безвиході кивнув.

— Так. Повір, там набагато краще, ніж в тісній кімнаті. І бібліотека не менша за академічну.

О, у цьому вона й не сумнівалася, бо вже двічі бувала в тих хоромах. Однак відповідь все ніяк не вилазила з горла, а її розум огорнула стіна туману.

— Так! — підказувала їй Марія. — Що тут думати? Люсі, не спи.

Вона мляво кліпнула. Коли почала підводитися, у неї раптом запаморочилося в голові чи то від втоми, чи то від рани після удару Анабель.

— Мені треба зібрати речі, — пробурмотіла вона, підтримуючись за стіл.

Арон підхопив її під руку.

— Потім. Все необхідне там є. Перенесеш нас?

Люсі кивнула, заплющивши очі, а за мить розплющила їх у коридорі палацу. Арон так само підтримував її, але вона відсторонилася, бо запаморочення минуло.

— Тобі потрібно поспати, — промовив він, покликавши рукою слугу до себе.

— Спершу помитися.

Юнак із варти підійшов, вклонився, і тоді Арон повів:

— Накажіть прислужникам набрати дві ванни. Потім покличте до мене в кабінет Салана.

— Я тут, ваша величносте, — долинув голос ззаду.

Швидко тупотячи об підлогу, до них саме підходив худорлявий чоловік в незвично пишному вбранні та окулярах. Люсі його вже бачила — це управитель палацу.

— От і добре, — повів Арон. Люсі відчула, як його тепла рука обійняла її спину, і від цього пильний погляд управителя не так сильно бентежив. — Я вам вже розповідав про мою наречену. Відсьогодні вона житиме тут.

Чоловік продовжував вивчати її очима, але не суворо чи від цікавості, радше професійно. 

— Де бажаєте облаштувати спальню? — запитав він у неї виваженим, негучним голосом.

Вона гадки не мала, що їй відповісти.

— Люсі житиме в моїй, — сказав Арон. — Коли вона прийме ванну, нехай служниці зміряють її розміри й підберуть одяг. І покличте також медсестер, будь ласка: у неї на голові травма.

— Буде виконано. А щодо вечері…

— Ми вже їли в Академії. Та й після Палустрії хочеться відпочити.

— Розумію. — Чоловік кивнув. — Ми очікували вашого повернення, тож одна ванна вже готова. — Він глянув на Люсі. — Вас провести?

Іти за незнайомим суворим чоловіком невідомо куди й без Арона — це не зовсім те, що вона уявляла.

— Я сам, — сказав він, не дочекавшись від неї відповіді, але явно прочитавши її емоції.

Управитель вклонився на прощання й вирушив виконувати розпорядження. Коли його кроки вщухли, Арон відпустив її спину й повів:

— Це щойно був Салан, він тут за все відповідає. — Він захопив її руки у свої й злегка всміхнувся. — Не бійся давати накази прислужникам. Це їхня робота, і вони працюють тут зі своєї волі.

— Не всі з нас народилися, виросли та все життя жили в палаці, — пирхнула Люсі.

— Доведеться звикати.

На його обличчі засяяла ширша усмішка. Він провів рукою по її щоці, нахилився, подарував короткий поцілунок і прошепотів:

— Ходімо до ванни. Тепла водичка допомагає зняти напругу.

Люсі ледь чутно засміялася:

— Ти про ванну згадав, бо теж відчув цей присмак болота?

— Я б сказав, землі.

У наступну мить вони попленталися коридором. Під тихі звуки кроків Люсі згадала:

— Коли ти встиг розповісти Салану про заручини? Минулого разу я була радницею.

— Я всій раді розповів, — зізнався Арон, його тон враз став серйозним, — коли писав указ про амністію Рендалів два дні тому.

Від його слів у Люсі ледве не відмовили ноги.

— Справді?

Арон кивнув. Лампи в коридорі запалювалися разом з їхніми кроками, освітлюючи стіни з картинами теплим світлом.

— Я давно хотів відбілити пам’ять про них. До речі, є висока ймовірність, що ми зможемо їх перепоховати на Цвинтарі героїв. Я найняв спеціальну групу детективів, які займаються пошуком тіл.

— Це було б чудово, — погодилася Люсі, опустивши очі.

Від пульсації в голові рисунок на підлозі наче поступово віддалявся й наближувався. Чи це нагадало про себе прокляття?

— Ми дійшли. — Арон відчинив перед нею двері, запрошуючи рукою всередину. Тим часом вартові від сусідньої кімнати вирушили до них. — Одяг кидай прямо на підлогу. Якщо щось знадобиться, сміливо кажи служницям. Вони зайдуть трохи пізніше. Обмежень у часі немає, так що лежи, скільки схочеться.