Читати книгу - "Мерзенна сила"

— Та ні, це інше, — мовила Джейн. — Так буває, коли люди розходяться, коли в них з’являються різні інтереси…

— Ви, напевне, страшенно хвилюєтеся за пана Стадока, — змінила тему Айві. — Я на вашому місці, мабуть, і ока не склепила б. Але не переживайте, наш господар подбає, щоб усе скінчилося добре, от побачите.

…Пані Дімбл подалася у дім по кілька гарненьких дрібничок, які мали стати останнім штрихом в опорядженні спальні, а Джейн, трохи вже притомившись, стала тим часом навколішки на низенькому диванчику під вікном і, поставивши лікті на підвіконня й підперши долонями обличчя, задивилася надвір. Сонячне проміння видавалося напрочуд теплим. З думкою про повернення Марка — якщо тільки йому пощастить-таки коли-небудь вирватися з Белбері — вона давно погодилася; ця думка її не лякала, проте водночас і не викликала особливого зацікавлення, була якоюсь сухою і прісною. Джейн уже не сердилася на нього за те, що часом він явно віддавав перевагу не її словам, а їй самій — такий-от подружній злочин, — часом же не виявляв належної уваги ні до неї, ні до її слів, поринаючи натомість у свої думки. Справді — що, властиво, такого цікавого вона говорила? Це цілком нове для неї почуття смирення навіть приносило б їй втіху, якби було пов’язане з кимось, хто хвилював би її більше за Марка. Певна річ, коли вони знову зустрінуться, вона ставитиметься до нього зовсім інакше. Та саме оте «знову» й позбавляло радісного передчуття це з будь-якого погляду правильне рішення; Джейн почувалася так, ніби їй доведеться повернутися до арифметичної задачі, розв’язаної колись неправильно, і спробувати переписати її наново на тій-таки добряче списаній уже сторінці у старому зошиті. «Якщо вони знову зустрінуться…» їй стало прикро, ба навіть соромно, що її так мало хвилює Маркова доля, та чи не відразу ж вона збагнула, що таки трохи за нього непокоїться. Досі Джейн якось і не припускала, що він може не повернутися, а от тепер раптом ясно уявила собі, що його більше немає. Вона не переймалася тим, як житиме далі, а просто побачила Марка мертвим: ось він лежить на столі, безживне обличчя дивиться на неї з подушки, тіло холодне і заклякле, руки (що б там не було, такі не подібні ні на чиї інші) витягнуті по швах і нерухомі, як у ляльки… їй аж мороз пробіг по спині, хоч сонце вже аж припікало — просто неймовірно, як для цієї пори року. Довкола панувала повна тиша; чути було навіть, як за вікном стрибає по доріжці якась пташинка. Доріжка вела до дверей у стіні маєтку. Джейн бачила, як та пташинка вистрибнула на приступку під дверима, а далі — комусь на ногу. Справді, тільки тепер вона помітила, що на тій приступці, буквально за кілька ярдів від неї, сидить якась жінка — сидить так тихенько, що досі це і не впадало їй у вічі.

Жінка була вбрана у довге, до п’ят, плаття вогненної, ярої барви, яке ззаду переходило у пишний високий комір, а спереду мало такий низький виріз, що зовсім не прикривало великих грудей. Джейн пригадала, що вже бачила колись таке плаття: його мала на собі мінойська жриця, зображена на стародавній кносській вазі. Шкіра у жінки була смаглява й відливала медовим полиском, а голова, що нерухомо покоїлася на високій м’язистій шиї, дивилася просто на Джейн. Щоки у незнайомки горіли рум’янцями, вологі уста були напіврозтулені, а в темних і великих, сливе коров’ячих очах немов застиг загадковий вираз. Її обличчя не мало абсолютно нічого спільного з матінкою Дімбл, але саме про неї і згадала тієї миті Джейн, адже, дивлячись на те обличчя, ясно побачила вираз, який сьогодні увесь час ніби потай блукав обличчям дружини старого доктора. То було обличчя матінки Дімбл, тільки-от чогось йому бракувало, і саме це хтозна й чому вразило Джейн найбільше. «Якесь воно надто грубе, брутальне», — подумала вона, та потім змінила думку: «Ні, то я сама, напевне, надто слабка, ні до чого не здатна…» Далі їй прийшло до голови, що та жінка з неї глузує, та за кілька секунд вона зміркувала, що незнайомка просто не звертає на неї уваги або й узагалі її не бачить, бо хоч і щирить зуби з якоюсь ледь не людожерською радістю, проте нею, здається, не надто й цікавиться. Вона спробувала відвести погляд — і їй це вдалося, — а тоді раптом помітила, що неподалік є ще хтось… четверо чи п’ятеро… ні, ціла ватага кумедних, схожих на казкових гномів чоловічків — опецькуватих і кругловидих дрібнолюдків у червоних каптурах із китичками. Поводилися вони на позір страшенно легковажно й аж надто вільно і, тут годі було сумніватися, таки з неї глузували: показували пальцями, лукаво кивали й підморгували, кривлялися, ставали на голову і ходили перевертом… Джейн не відчувала страху, можливо, тому, що гаряче сонячне проміння, яке лилося просто у відчинене вікно, добряче її розморило. Подумати лишень — таж надворі майже зима! Отже, якщо вона щось і відчувала, то хіба обурення. Її знову пронизала підозра, яка вже не раз приходила їй до голови раніше: а раптом усесвіт насправді зовсім позбавлений рації, геть безглуздий? Це почуття чомусь тісно переплелося з дитячими спогадами про той гучний, безтурботний, суто чоловічий сміх, яким так часто заходилися колись її неодружені дядечки… в дитинстві це страшенно її лютило; почасти саме від цього сміху вона й шукала тоді рятунку в серйозній і розважливій шкільній науці.

Втім, не минуло й хвилини, як Джейн таки злякалася — і то неабияк. Жінка піднялася — вона була просто велетенська, — і вся та гурма посунула просто до хатини. За мить незнайомка у ярому платті і нахабні гноми були вже поряд, у кімнаті, яку враз заполонив гучний гамір, у повітрі повіяло жаром, а на стінах заграли химерні відблиски. В руці велетка тримала смолоскип, який горів так яскраво, що аж засліплював очі, потріскував і разом із густим чорним димом розливав навколо їдкий смолистий запах. «Якщо вони не будуть обережніші, — подумала Джейн, — то підпалять дім.» Але особливо замислюватися над цим було ніколи, бо тут